Романтичні засади української драматургії 20-x років ХХ століття (І. Дніпровський, Я. Мамонтов, М. Куліш)

Романтичні засади української літератури 20-х років ХХ століття – одне із проблемних питань сучасного літературознавства. Український романтизм 20-х років охоплює усі жанри літератури, а в драматургії еволюціонує від перших поштовхів, від інтуїтивного імпульсу, що знайшов відображення і у так званій “безпредметній” п’єсі, і в ранніх п’єсах-агітках – до феномену творчості Миколи Куліша, якій було притаманне філософське осмислення реалій сучасної доби, широка амплітуда настроїв, віянь, які, природно, ускладнюють її модель.

Актуалізувалася згадана проблема у драматургії 20-х років ХХ століття завдяки, насамперед, творчості М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Дніпровського, М. Ірчана, Д. Бедзика, І. Микитенка.

Незважаючи на те, що до осмислення засадничих моментів української драматургії 20-х років зверталися у своїх дослідженнях багато літературознавців (серед ґрунтовних розвідок – праці Н. Кузякіної, Г. Семенюка, Й. Кисельова, С. Чорнія, Л. Танюка, К. Серажим, А. Матющенко, М. Кудрявцева, І. Михайлина, В. Працьовитого, Я. Голобородька) – романтичні тенденції цього масиву художньої літератури потрапляли у поле зору дослідників не часто. І це не мотивовано “невдячністю” теми: романтичні засади епосу і лірики періоду 20-х років знайшли висвітлення в ґрунтовних працях М. Наєнка “Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література” і Ю. Коваліва “Романтична стильова течія в українській поезії 20 – 30-х років ХХ століття”.

Характер попередніх досліджень та їх основні параметри дозволяють перейти безпосередньо до вивчення проекцій романтичної традиції на п’єсу 20-х років. При цьому належить усвідомлювати: мистецький процес 20-х років ХХ століття не був механічним наслідуванням європейської традиції і копіюванням новітніх віянь. І це простежується в українській драматургії 20-х років, яка, відзначаючись новаторським характером і збагачуючись новими жанрово-стилістичними ознаками, не могла з’явитися “з нічого”. Творчо донаснажуючись цінними надбаннями минулого (“старий” німецький романтизм і його пізніші європейські аналоги, творчість українських поетів-романтиків, “новоромантизм” Лесі Українки і Олександра Олеся), створювалася принципово нова літературна модель.

В українській драматургії 20-х років XX століття продукується значний драматургічний масив, увиразнений контуром Шевченкового слова, що побутує на таких рівнях: безпосереднє наслідування тематики, біографічний екскурс, і, нарешті, тонка взаємодія мистецьких систем (певні алюзії простежуються у багатьох п'єсах аналізованого періоду, найяскравіше – у творчості І. Дніпровського, Я. Мамонтова, М. Куліша).

Романтичний струмінь у драматургії 20-х років неможливо осмислити, не залучаючи літературного спадку Миколи Куліша – провідного драматурга того часу. У драматургічному процесі 20-х творчість Миколи Куліша заявлена найбільш яскраво. На своєрідності стильового синтезу, наявного в драматургії М. Куліша, наголошували окремі дослідники, наші попередники. Незважаючи на усю різноплановість у сприйнятті творчого набутку М. Куліша, не можна не усвідомити того, що його драми були намаганням дошукатися відповідей на злободенні питання та водночас мали яскраво виражені філософські засади, які залишаються до кінця не осмисленими і сьогодні. Ще один важливий аспект полягає в осяганні світосприйняття митця як романтичного, а, отже, трактуванні його творчості у романтичному ключі.

Pозділ II – “Художні моделі буття в українській драматургії 20-х років ХХ століття”. Oднією з ключових для митця доби 20-х років є проблема створення художніх моделей буття у межах вибудованої картини світу.

Українська драматична продукція 20-х років ХХ століття моделює життя за специфічними законами. Водночас такі рецепції характерні для тогочасного історичного і культурного етапу – тенденційність виражена достатньо яскраво, щоб залишитися непоміченою. Світоглядні орієнтири не можуть не вплинути на характер творчості письменників. Як результат, виникають своєрідні художні моделі буття, які проектуються на загальномистецький процес 20-х, у річищі якого еволюціонує і драматургія. Пояснення цій своєрідності слід, вочевидь, шукати у характеристиці особливостей самого буття, тільки йому притаманних ознак.

На історичну ситуацію перших пореволюційних років чи не найкраще проектується романтична колізія народження ідеалу – сумніви в ньому – крах ідеалу. Своєрідно вона прописується на рівні художнього твору, зокрема у сфері наших дослідницьких інтересів – у драматичному полотні. Ця буттєва колізія наявна в кожному драматичному тексті й простежується на двох рівнях – свідомому та підсвідомому. Вона передбачає існування ідеальної моделі буття, яка включає в себе певні настанови.

Побутування ідеалу національної та особистісної незалежності й утілення споконвічної мрії селянина про землю має у драматургії аналізованого періоду характер концепту.

Ідеал буття – земний рай українського селянина, де найвища цінність – свята земля-годувальниця, належить до надзвичайно поширених в українській драматургії 20-х років. Уявлення персонажів про землю гранично романтизовані й метафоризовані. Зазвичай, поряд з ідеалом “власного ґрунту” як конкретного земельного наділу постає прагнення “власного ґрунту” як уособлення громадянства, державності. Воно йде від усвідомлення людиною своєї національної приналежності. Та суспільні пертурбації коригують особистісні установки, суттєво змінюючи усталену систему цінностей. Вектори сприйняття землі-годувальниці тепер часто направлені на опобутовлення, “заниження” образу. Ті, хто полишають свою землю, відриваються від рідного ґрунту, від батьківського коріння, неминуче переживають моральні страждання і випробування. На перший план для розчарованої у теперішньому житті особистості виходить ідеалізація минулого (козацької вольниці, гетьманщини, початкових етапів української державності) – опоетизування героїчного “вчора”, притаманне романтичній традиції (іноді таким “вчора” є навіть події недавні, революційних часів).

Душевний надлом, руйнування системи цінностей призводить до краху людини як особистості. Звідси – трагізм драматургії 20-х років, і не лише української. У світовій драматургії