Романтичні засади української драматургії 20-x років ХХ століття (І. Дніпровський, Я. Мамонтов, М. Куліш)

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

мрія, що не бажає миритися з бездуховною і нелюдяною прозою буття. Але – згідно з романтичною схемою – Музиканта неминуче очікує болюче розчарування, спричинене фатальністю буття, реалії якого руйнують хисткий ілюзорний світ-сховок (у Ілька – уявний корабель “Арго”). Розчарувавшись у коханій – Марині, що постає не Петрарковою Лаурою, а звитяжницею – українською Жанною д’Арк, герой втрачає свою цілісність і його особистість терпить муки роздвоєння свідомості. У результаті – духовна нівеляція (постріл у власну душу – Марину) і фізична загибель романтика.

Результат життєвого змагання Ілька Юги є цілком прогнозованим. Він зумовлений насамперед його романтичним світоглядом, який визначається схемою народження ідеалу – сумніви в ньому – крах ідеалу. Багато в чому цей результат залежить і від логіки розвитку історичних подій – суспільних катаклізмів, що їх символізує образ революційної стихії.

Однак на шляху складних життєвих пертурбацій Ілько Юга сягає високого, і, на думку романтиків, головного – мистецтва. Майстерне поєднання музичних і драматичних мотивів – пряме свідчення наявності синтезу мистецтв, що акцентує увагу на образі, адекватно окреслює, координує сприймання його читачем, нарешті, визначає романтичний характер твору.

У Висновках подано результати дослідження, що певним чином з'ясовують наявність і функціонування романтичних засад української драматургії 20-х років ХХ століття.

У роботі проаналізовано логіку розвитку романтизму 20-х років XX століття. Зокрема, з'ясовано особливості стильової моделі романтизму 20-х років XX століття в українській драматургії і встановлено, що він розвивався за специфічними канонами, базованими на традиції, і водночас створював принципово нову літературну школу.

Окреслено варіанти моделей онтологічного спектру, що побутують на українському літературному ґрунті, зокрема, у драматургії означеного періоду, і встановлено, що моделі буття трансформуються в руслі романтичної колізії зародження ідеалу – сумніви в ньому – крах ідеалу. Тому вони позначені, як правило, песимістичним забарвленням і знаходять своє вираження у художніх символах пустки, руїни, божевільні, в’язниці.

Дослідження розкриває процес формування ідеальної романтичної моделі буття і виявляє, що ідеальна онтологічна модель в українській драматургії 20-х років ХХ століття нерозривно пов’язана з національною та особистісною самоідентифікацією людини.

У роботі вперше простежено, що драма Миколи Куліша позначена своєрідною театралізацією буття – оповідь у ній розгортається за схемою “п'єса в п'єсі”, оскільки реальність для митця – не є об'єктивною категорією, а прибирає гіпертрофованих форм і постає “як-сценічне-дійство”, але не на свідомому, а на сугестивному рівні сприйняття тексту.

Охарактеризовано ключові моменти розв'язання проблеми “людина – суспільство”; на основі дослідження значного масиву художніх текстів зроблено висновок, що конфлікт людини і суспільства – провідний в українській драматургії означеного періоду.

У роботі розглянуто парадигму художньої антиномії пророк – антипророк у драматургії 20-х років, що дозволяє стверджувати: на власне українському ґрунті означена антиномія мала своєрідне втілення, а герой “пророчої” п'єси, як правило, був носієм “антипророчої” функції.

Комплексно проаналізовано основні аспекти романтичного мислення як типу мислення з метою визначення ролі конфлікту “людина – стихія” у концепті проблеми роздвоєння свідомості особистості і доведено, що і в українській, і в російській драматургії означеного періоду таке роздвоєння формувалося передовсім унаслідок внутрішнього конфлікту.

Розкрито функціонування образу романтичного героя – “двійника” в українській драматургії 20-х років ХХ століття і простежено еволюцію цього образу. Відзначено, що доля героя розвивається в руслі романтичної колізії зародження ідеалу – сумніви в ньому – крах ідеалу; внутрішній конфлікт спричиняє муки роздвоєності його свідомості.

Відстежено наявність у знаково-символістській сфері драми 20-х романтичного синтезу мистецтв. Наголошено на сприйнятті музики як довершеного, найтоншого виду мистецтва, здатного найточніше відтворити почуття і переживання людини.

Своєрідністю української драми 20-х років є те, що романтичні мотиви письменники переносять на український ґрунт. У М. Куліша національні тенденції наявні у кожній п’єсі, тема долі України набуває статусу чолової у всьому його творчому доробку.

Переносячи героя романтизму в річище проблем сучасного їм суспільства, письменники намагаються окреслити коло цих проблем і застерегти людство від можливих помилок. Вони моделюють світ як “смітник”, “руїну” та “божевільню” не випадково: дається взнаки розчарування наслідками соціальної революції; життя уявляється як невпинний рух орбітою.

Українська п’єса 20-х років цілковито вписується в контекст світової драми XX століття; вона, на відміну від “старого” театру, показує не трагедію в житті, а трагедію життя. Протистояння людини і суспільства, беручи свої витоки у естетиці романтизму, мало значний вплив на формування героя драматургії аналізованого періоду. У тому, що воно знайшло творче відображення у художніх текстах, і полягає істинна цінність творчої спадщини драматургів 20-х років ХХ століття.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

До проблеми романтичного начала в драматургії Миколи Куліша // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. – К. : Фенікс, 2000. – Вип. 1. – С. 58-63.

Проекції Тараса Шевченка на українську драматургію 20-х років ХХ століття // Шевченкознавчі студії: Зб. наук. праць. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2001. – Вип. 3. – С. 53-57.

Художні моделі буття в українській драматургії 20-х років ХХ століття // Мова і культура: Наукове видання. – Мова і художня творчість: У 6-ти т. – К. : ВД Дмитра Бураго, 2001. – Вип.