Романтичні засади української драматургії 20-x років ХХ століття (І. Дніпровський, Я. Мамонтов, М. Куліш)

Своєрідно конструюються в українській драматургії 20-х онтологічні моделі. Основний конфлікт (як і у романтизмі) моделюється через протистояння людини і суспільства. Світ постає як жорстокий і ворожий творчій особистості Хаос, трагікомедія, одночасно страшна і смішна фантасмагорія. Для звичайної, земної людини світ є скоріше жорстоким монстром, ніж добрим другом – дається взнаки невідповідність омріяного ідеалу реальній дійсності, осмислення якої приводить героя до зневіри. Саме невпевненість у дні завтрашньому і розчарування у теперішньому породжує картини світу-як-хаосу. У свідомості особистості знову відбувається своєрідна переоцінка цінностей (близька філософії Ніцше, його теорії “надлюдини”), зміна ідеалів і орієнтирів, трансформація моральних критеріїв, що ними вона керувалася до цього часу; драматургія демонструє нового героя, для якого сила і жорстокість стають головними якостями, без них він не мислить виживання у жорстокому світі.

Песимістично забарвлені моделі буття знаходимо у багатьох п’єсах аналізованого періоду. Моделює життя як пустку, безвихідь Я. Мамонтов (“Його власність”, “Своя людина”), І. Дніпровський (“Любов і дим”, “Яблуневий полон”), Д. Бедзик (“Крик землі”, “Хто кого? ”). Реалії буття не тільки роблять втілення ідеалу у життя особистості неможливим – відбувається розчарування людини в омріяних ідеалах. Ось у такій площині герой драми 20-х років ХХ століття входить у естетику романтизму.

Найчіткіше і найпослідовніше означені моделі буття простежуються у творчості Миколи Куліша – безперечно, провідного драматурга епохи. Він моделює сучасну йому дійсність як смітник (“Патетична соната”), божевільню (“Народний Малахій”), абсурд (“Вічний бунт”), і таке зображення буття не є випадковим (дається взнаки розчарування наслідками жовтневого перевороту 1917 року, що охопило у 20 – 30-х роках широкі кола прогресивної інтелігенції).

Водночас, кожна драма М. Куліша – це своєрідна “п’єса у п’єсі”, де театральність буття і його парадоксальність досягають апогею. Герой драми настільки відчужений від сучасної йому дійсності, що починає її сприймати як фарс, театральну сцену і діяти відповідно. Сугестивне зображення викривлення реальності, що сприймається читачем тільки на підсвідомому рівні, – основний прийом театралізації буття, до якого вдається у своїх творах М. Куліш. Панування гри як основної форми земного існування стає одним із аспектів його філософії.

Розділ ІІІ – “Побутування “пророчої” п’єси на українському літературному ґрунті: романтичний контекст антиномії “пророк – антипророк”. Стосунки людини і суспільства – річище основного конфлікту драматургії 20-х років ХХ століття. Антиномія “пророк – антипророк” виявилася надзвичайно поширеною в означений період насамперед тому, що дозволяє простежити розвиток стосунків особистості й суспільства у багатьох граничних проявах явища (наприклад, взаємного неприйняття і заперечення). Ця тема знаходить своє втілення у численних тогочасних художніх текстах різних жанрів – у поезії, прозі; наявна вона і у драматургії аналізованого періоду, наприклад, у п’єсах І. Дніпровського “Любов і дим”, Я. Мамонтова “Ave Maria”, та найбільш плідно проявляється у драматичних творах Миколи Куліша (“Отак загинув Гуска”, “Прощай, село”, “Зона”, “Народний Малахій”).

Саме естетиці романтизму притаманне сприйняття індивідом Універсуму передовсім як таємниці, що виявляє себе як нескінченність, Бог. Таємницю ж неможливо осягнути розумом, адже це магічний акт, на який спроможний тільки геніальний дух окремих одиниць. І діяльність цієї “одиниці”, на думку Ф. Шлегеля, теоретика німецького романтизму, як прояв “самодіяльного духу”, як вираз свободи, є одуховленою.

Особистість може донести до інших людей ідею нескінченності Універсуму за допомогою символу, що є невід’ємним атрибутом “штучної” культури. Виразником сфери символічного, носієм художнього символу в українській драматургії 20-х років ХХ століття постає пророк. Якщо говорити про загальну емоційну та історико-культурну тональність колективного естетичного поруху до оновлення, наявного на тогочасному історичному етапі, то її слід визначити як романтичну скерованість у майбутнє, намагання передбачити це майбутнє, “прочитати” його орієнтири, зашифровані в системі символічного, очима новітнього пророка.

Герой “пророчої” п’єси 20-х – це людина, яка стає на шлях активного протесту проти негуманної прози буття, перебираючи на себе місію новітнього месії. Не завжди він є і відчуває себе посланцем Божим, але постійно обстоює власну моральну правоту, впевнено утверджує свої ідеали. Характерно, що візії майбутнього у проповідництвах новітніх пророків, як правило, апокаліптичні.

Зосим (“Прощай, село” М. Куліша), Марко (“Любов і дим” І. Дніпровського), Даніель (“Ave Maria” Я. Мамонтова) – герої драми 20-х, пристрасні монологи яких часто насичені пророчими сентенціями. Опосередковано, через вчинки і їх наслідки драматург розкриває антипророчу сутність свого героя, розвінчуючи діяльність нео-месії.

Своєрідний тип “антипророка” подає М. Куліш у п’єсі “Народний Малахій”. У роботі зроблено спробу трактувати головну дійову особу драми Малахія Стаканчика як романтичного героя, що не сприймає навколишній світ і