Соціальна структура давньоруського суспільства

Ця німа більшість була викинута з історії і вченими нових часів, котрі довірилися джерелам, створеним освіченими авторами середньовіччя, які на свій лад уявляли людей з вулиці. Безіменні трудівники міста і села були ними позбавлені власного погляду на світ і живились ніби вульгаризованими, спрощеними недоїдками з бенкетного столу інтелектуалів11. Ці суворі слова Ж. Ле Ґоффа повною мірою відносяться до картини, створеної нашими джерелами, в більшості літописними, а на їх підставі й істориками давніх і нових часів.

Смерди. При тому, що серед простого народу селяни-смерди чисельно переважали ремісників, промисловців, торгівців, купців та ін., згадки про них у писемних джерелах майже відсутні. А якщо трапляються, то лише принагідно. Жодної закономірності в цих згадках мені не пощастило знайти. З’являються такі пригадування досить пізно, в «Повісті временних літ» з 1096 р. Тоді порушник спокою Руської землі Олег Святославич був покликаний Святополком Ізяславичем і Володимиром Мономахом на народне зібрання, що мало обговорити, як оборонити країну від половецьких ханів. Олег злякався можливого публічного суду над ним самим і досить брутально відповів на запрошення: «Ність мене ліпо судити епископу ли, игуменом, ли смердом». В його очах простий народ був смердами, непотребом, з яким гоноровитий Ярославич не бажав мати справи.

Та інакше дивився на селян-смердів Володимир Всеволодич Мономах. Процитований далі фрагмент «Повісті временних літ» характеризує його ставлення до простих людей, хліборобів, не випадково літописець навів його у співчутливому для переяславського князя контексті. Коли на зібранні з тодішнім київським государем Святополком Ізяславичем (при тому були присутні дружинники обох князів) Володимир закликав до походу в Половецький степ, дружинники Святополка лицемірно заявили, що той похід погубить коней смердів. У відповідь Мономах виголосив палку промову: «Дивно, ми, дружино, оже лошадий жалуете, ею же кто ореть. А сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смердъ, и приЪхавъ половчинъ ударить и стрілою, а лошадь его поиметь, а в село его Ф>хавъ иметь жену его и діти его, и все его имінье? То лошади жаль, а самого не жаль ли?»  . У розповіді про початок походу проти половецьких ханів 1111 р. літописець буквально повторив тільки-но наведену промову Мономаха , що є незвичним для цього джерела. В очах книжника ставлення государя до звичайних людей було пробним каменем, на якому випробовувався будь-який князь.

Термін «смерд» мав переважно негативний, образливий смисл. Епітет «смердий» у зневажливому плані використано галицьким літописцем у розповіді про бунт галицьких бояр проти князя Данила по навалі орд Батия на Русь. Тоді «приидоста [до Данила] Лазорь Домажирець и Иворъ Молибожичь, два безаконьника от племени смердья». Від імені одного з лідерів бунтівних бояр Доброслава вони визнали, що той роздає землі своїм васалам без дозволу князя Данила.

Мужі. Суспільна організація східних слов’ян виступає вже в перших літописних розповідях про них, починаючи з 60-х рр. ІХ ст. Побудована на непевних фольклорних джерелах, напівлегендарна історія прибуття Рюрика на північно-західні землі східноєвропейської рівнини сповіщає: «И прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому БЪлоозеро». У цьому літописному тексті «мужі» вже відрізняються від маси воїнів Рюрика (адже він роздає їм гради), а сам він, глава держави, яка перебувала у процесі зародження, піднесений над усіма своїми людьми. У Новгородському літопису прихід Рюрика з братами на Русь описаний дещо інакше: «Избрашася 3 брата с роды своими и пояша со бою дружину многу и предивну, и приидоша к Новугороду». У «Повісті временних літ», поза сумнівом, також ідеться про дружину, адже поняття «мужі» і «дружинники» є синонімами в початкових частинах літописів.

Розповідь про утвердження Олега в Києві продовжена в «Повісті временних літ» словами, що свідчать про розшарування верхівки суспільства і провідну роль князя: «Поиде Олегъ, поимъ воя многи [... ] И прия градъ [Смоленськ], и посади мужь свои [... ] И взя Любець, и посади мужи свои» (882 р.) . Термін «мужі» утверджується в літописі з часів Рюрика. В описі походу Олега на Царгород 907 р. згадується, що «въ корабли [Олега] по 40 мужь».

Рюрику наслідував Ігор, йому – Ольга, їй – їхній син Святослав. Держава із самого початку існування мала одноосібного государя. У Древлянській землі, складовій частині цієї держави, в часи Ігоря й Ольги існувало ще кілька місцевих князів, насправді племінних вождів. Це доводиться словами древ- лянських послів, котрі прибули до Києва незабаром по вбивстві Ігоря й мовили Ользі: «Мужа твоего убихомъ, бяше бо мужь твой аки волкъ восхищая и грабя, а наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю». У відображенні другої війни Ігоря з греками (944 р.) читаємо: «Посла Игорь мужі своя к Роману [імператору]». Немає сумнівів у тому, що в обох текстах ідеться про обраних мужів, дружинників і бояр з оточення князя. А от земельна власність мужів у джерелах ІХ-Х ст. зовсім не згадується. Земля тоді була і ще довгий час залишалась у спільній, корпоративній власності правлячої страти, цю власність уособлював київський государ.

Категорії мужів. Соціальна поляризація суспільства на Русі з часом набирала сили. За князювання Ольги (944-964 рр.) літопис уже відзначає різновиди княжих мужів, виразно