Соціальна структура давньоруського суспільства

«Детские». Особливу категорію княжих служилих людей, поряд з отроками, знають джерела, головним чином літописи: «детские». Вони були молодшими дружинниками і також виконували судові обов’язки. Так, вони слідкували за випробуванням обвинувачених вогнем, за що одержували півгривни. У випадках розділу спадщини між членами родини за судовою постановою «детский» виконував цю процедуру. Про це свідчить «Правда Руська». Так само як судовий виконавець «детский» названий в угодах Смоленська з Ригою і Готським берегом 1229 р.   Багато хто з них належав до заможних людей. У 1175 р., після вбивства змовниками князя Андрія Боголюбського, повсталі розправлялись і з княжими посадниками і тіунами, детськими і мечниками, «а домы их пограбиша».

Дворяни. Слово «дворяни» використовується давньоруськими джерелами у двох сенсах – широкому і вузькому, як позначення певної верстви людей двору. У широкому розумінні дворянами були всі (за винятком високих чинів) належні до двору люди. У вузькому – воїни й міністеріали (слуги). Як писав сучасний історик, «вивчення початкового періоду становлення цієї верстви являє значні труднощі завдяки обмеженій інформації історичних джерел і впливу на її інтерпретацію різних наукових і суспільно-політичних теорій».

М. Б. Свердлов пише, що дворяни були вільними служилими людьми. Однак ця думка потребує серйозних джерельних аргументів. Дворяни, котрі разом з городянами Боголюбова розграбували двір князя Андрія Юрійовича в 1174 р., явно належали до числа бідних людей, незадоволених князем і його придворними, ближніми до нього посадовцями. Ю. О. Лимонов уважає дворян слугами, безпосередньо пов’язаними з княжим двором. Він же розглядає їх як людей військових. З цим можна погодитись. Але їх соціальний статус досі залишається невизначеним у науці.

У пізніших північноруських джерелах, починаючи із середини XV ст., слово «дворяни» означає людей, котрі служать князеві з наданого їм в умовне володіння (з умовою відбування військової служби) земельного наділу. На мій погляд, такого роду дворяни існували і в Галицькій землі, принаймні з кінця 30-х рр. ХІІІ ст. У цьому переконує наступний епізод, повіданий Галицько- Волинським ізводом.

Після повернення Данила Романовича з еміграції, коли орди Батия залишили Південно-Західну Русь і рушили на Захід, князь переконався у тому, що великі бояри поводяться в Галицькій землі мов справжні самовладні князі, зокрема, роздають державні землі своїм васалам. Данило послав до одного з них, Доброслава, свого стольника з вимогою пояснити скоєне. «Доброславу же рекшу: “Дахъ има Коломыю”’; Якову [стольнику Данила] же рекшю ему: “Како можеши безъ повелениа княжа отдати ю сима, яко велиции князи дръжать ю, сию Коломыю на роздавание оружникомъ? ”«.

У вітчизняній науці здавна дискутували щодо того, яким було феодальне землеволодіння в Давній Русі: вотчинним (безумовним) чи помісним (умовним). Один з найбільших знавців проблеми Л. В. Черепнін писав з цього приводу: «Напевно, бояри і княжі “мужі” служили головним чином з вотчин. У нас немає відомостей (для давньоруських часів – М. К.) про умовні земельні держання типу пізніших помість». В історіографії закріпилася думка, за якою роздавання князівських (державних) земель служилим людям почалося в середині XV ст., але масового поширення набуло тільки наприкінці того століття.

Процитовані рядки Літописця Данила Галицького зі словами «държать ю, сию Коломыю на роздаванье оружникомъ» свідчать все ж таки, на мою думку, про існування умовного землеволодіння і землекористування в Галицько- Волинській Русі. З них випливає, що Коломийська волость була поділена на земельні ділянки, які роздавались військовим людям, котрі мусили за них служити своїм князям-сюзеренам. Перед нами типове умовне феодальне володіння – бенефіцій або феод. Важливо відзначити, що такі феоди звичайно виділялись у порубіжних областях, особливо небезпечних з огляду на можливість ворожих вторгнень. У зв’язку з цим можна пригадати численний прошарок «слуг войсковых» на українських землях Великого князівства Литовського, яких у XV-XVI ст. також розселяли поблизу кордонів, надаючи їм земельні наділи з обов’язком відбування військової служби. Вони й були дворянами.

Б. О. Рибаков упевнено твердив, що дворянство на Русі стало масовим явищем уже у XII ст. Він писав про існування на Русі в XII-XIII ст. значного прошарку людей, котрі служили з помість. Свою думку історик пояснював таким чином. Породжений новими умовами життя нижній прошарок феодалів, дворянство, був бідний, економічно пасивний і нестійкий, охочий до землі й селян, зате визначений у соціально-політичних симпатіях. Бо з самого початку, вже своїм народженням, дворянство було поставлене в становище суперника боярства, але суперника слабкого, не впевненого в завтрашньому дні, що жив лише самими княжими милостями. Тому в очах дворян XII-XIII ст. князь був і розумним кормчим і сильним захистом, а боярство жадібним настирливим кривдником. Отже, підсумовував свої думки Б. О. Рибаков, «рицарственне XII століття висунуло не лише боярство, що перебувало раніше в тіні, а й різноманітне дворянство, яке увібрало в себе і палацових слуг, і воїнів – “детских” або “отроков”, і неспокійних вершників торків та печенігів».

Логіка історика