Соціальна структура давньоруського суспільства

«Градские старцы» згадані в літописі лише п’ять разів. Усі згадки відносяться до часів Володимира Святославича. Уперше про них мовиться в «Повісті временних літ» під 983 р. у драматичній розповіді про вбивство ки- янами-язичниками двох варягів-християн. Тоді громада вирішила принести людську жертву язичницьким богам: «И реша старци и боляре: “Мечемь жребий на отрока и деЪвицю; на него же падеть, того и зарЪжемъ богомъ”«.

Разом із боярами старці градські згадуються літописцем і в наступних трьох випадках. Під 987 р. (дата, як і попередні, неточна) ідеться про залучення їх до найважливішої справи прийняття християнства: «Созва Володимеръ боляры своя и старци градьскиЪ, и рече имь: “Се приходиша ко мнФ> болгаре, ръкуще: Прими законъ нашь”«. Далі до князя завітали посли від «німців» – християн західного обряду, іудеїв і греків. Бояри і старці порадили князеві послати довірених людей до країн, звідкіля приходили посли, й ознайомитись з їхньою божою службою. Літописна оповідь про освячення Десятинної церкви підсумовується такими словами: «И створи [князь] праздникъ великъ в тъ день боляромъ и старцемъ градским, и убогим раздая имЪнье много». Нарешті, під 996 р. у «Повісті» вміщено повчальну історію про те, як Володимир Святославич вирішив було відмінити віри за вбивство і почав страчувати вбивць. Але «рф>ша епископи и старци: “Рать многа, оже вира, то на оружьи и на коних буди”«.

В. Й. Ключевський припустив, що Володимир Святославич, котрий виріс у Новгороді Великому і добре знав міські порядки, приблизив до себе городську старшину, щоб спиратися на них у скрутну мить. Тому і в Києві князь зробив ставку на старців градських, що були кимось на зразок земських бояр. Розглянувши наведені контексти, М. М. Тихомиров дав власне пояснення своєрідного феномену «старцев градских». Це поняття зустрічається насамперед у старшому від літопису слові про те, «како крестися [Володимир], воз- мя Корсунь». У тому «Слові» вміщена запозичена літописом фраза «Созва Володимеръ боляры св оя и старци градъскиЪ». Цей літературний термін і був використаний літописцями. Не випадково у деяких списках «Повісті» замість «старцев градских» бачимо «старцев людских», представників міського населення, в середовищі якого народжувалась власна знать, «нарочитые люди» или «нарочитая чадь», що протиставлялась простой «чади». Отже, зробив висновок М. Тихомиров, «старцы градские» є терміном, характерним для «Повісті», і він трапляється лише у текстах, пов’язаних із діяльністю Володимира. Відсутність згадок про старців градських у літописах постволодимирової пори свідчить про те, що їх почали називати мужами, боярами тощо.

Дружина і дружинники. Слова про світлих і великих князів і бояр з дипломатичних угод Русі з Візантією Х ст. не викликають довіри істориків ще й тому, що тексти тих угод були перекладені з грецької на початку ХІІ ст. Перекладач явно користувався звичними для нього поняттями свого часу. Інакше виглядає справа із використанням у літописі слова «дружина». Хоча дружина при руському князі з’являється принаймні в ІХ ст., за Аскольда, джерельні звістки про неї починаються в давньоруських літописах з часів появи Олега в Києві близько 882 р. Уже з перших згадок дружини в літописах зрозуміло, що вже за Олега вона набирає великого значення. А от свідчення про стосунки князя з дружинниками в літописах беруть початок із часів Ігоря, після 912 р.

У перебігу другого походу Ігоря на Візантію 944 р. сталася битва: «Русь же възратишася къ дъружине своей къ вечеру», як свідчить літописець. Можливо, в цьому тексті йшлося про дружинний табір, ставку князя: він «созва дружину и нача думати» з приводу пропозиції імператора укласти мир. Дружинники порадили князеві взяти запропоновані греками золоті паволоки й не воювати з ними, і «послуша ихъ Игорь». По суті, дружина вирішує питання війни і миру в малоконсолідованій державі Ігоря. В. І. Сергеєвич влучно зауважив, що «дружині не можна наказувати, її слід переконувати». Так буде ще більше від півстоліття, до встановлення ранньофеодальної монархії на Русі в останні роки князювання Володимира Святославича.

Ігор виглядає в джерелах особливо залежним від дружинників князем. Об’єктивно це свідчить про те, що за нього державна влада не була ще достатньо сильною й організованою, а сам князь не користувався авторитетом серед своїх дружинників, на відміну від попередника Олега і наступниці Ольги. Ігор слухається дружину в усьому. І не лише у важливій державній справі – укладенні миру з Візантійською імперією.

Восени того року дружина умовляє Ігоря піти за даниною у Древлянську землю: «Поиди, княже, с нами в дань, да и ты добудешь, и мы. И послуша ихъ Игорь». Вираз «и послуша ихъ Игорь» сумним рефреном супроводжує державну діяльність цього князя і, врешті решт, визначає його трагічну долю. Похід закінчується смертю Ігоря і частини його дружинників («деревлене убиша Игоря и дружину его: бЪ бо ихъ мало») .

Руські государі другої половини Х ст. – Святослав Ігоревич і його син Володимир – відображені в літописі як справжні дружинні князі, котрі шанують свою дружину і рахуються з нею. Це при тому,