Соціальна структура давньоруського суспільства

Давньоруське суспільство часів Ігоря й Ольги представлене джерелами вже досить стратифікованим. Воно складалось з княжої родини, «лучших» або «нарочитых» мужів (то були княжі дружинники, бояри і різні привілейовані люди, котрі не входили до дружини), селян і городян. За свідченнями літописців, соціальна структура суспільства по Ользі далі ускладнюється, що, зокрема, відбилось у вживанні дефініцій, які вони прикладали до руських людей. Літопис називає мужів її сина Святослава «ліпшими»: він посилає до грецького імператора «ліпшие мужи» з пропозицією миру. Ольжин онук Володимир роздає гради «мужамъ добрымъ, смысленымъ и храбрымъ», серед них також виділяються «лучшие». Ця тенденція і далі зберігається на сторінках «Повісті».

Біля джерел дружинності. Звичайно, виникнення дружини у слов’ян як соціального прошарку і військового інституту історики відносять до різних часів: від VI до першої половини Х ст. Думки дослідників розділились. Т. Василевський даремно, на мій погляд, бачив можливість формування дружин ще в родоплемінному суспільстві. Йому заперечував інший польський історик, Г. Ловмянський, котрий припускав лише гіпотетичну можливість створення дружин у ту добу, та й то не постійних, а хіба що для одноразового набігу на сусідів. На думку А. А. Горського, інститут дружини був властивий суспільству часів генезису феодальних відносин, а дружинна знать формується вже у часи виникнення ранньофеодального укладу.

На мою думку, давньоруська дружина була продуктом не стільки кардинальної зміни суспільних стосунків, скільки процесів зародження і розвитку державності. У руках князя вона була засобом примусу й управління, стягання данини, захисту власних інтересів і населення країни від ворогів. Матеріали археологічних досліджень свідчать, що найбільш численні контингенти дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави, на Середній Наддніпрянщині, що якраз і підкреслює творчу діяльність дружини у справі становлення східнослов’янської державності. Співвідношення дружини з апаратом управління не раз досліджувалось істориками. Воно докладно розглянуто й у книжці А. А. Горського.

Отже слово «дружина» належить до найдавніших соціально-політичних понять давньоруських джерел і з’являється на сторінках Новгородського першого літопису молодшого ізводу в розповіді про прихід Рюрика з братами до Новгорода під умовним 854 р. Наступна згадка про дружину (на думку О. О. Шахматова, вона належала до Найдавнішого Київського ізводу) міститься в оповіданні Новгородського літопису про прихід Ігоря й Олега до Києва. «Повість временних літ» відносить подію до вельми умовного 882 р. : вони «по- таистася в лодьяхъ, и с малою дружиною излезоста на брегъ». У паралельних текстах «Повісті временних літ» слово «дружина» заступають поняття «вся русь» і «вои».

«Вои». Термінологія джерел стосовно найменувань давньоруських воїнів чи окремих їх груп залишається неясною. У пам’ятках, що відбивають історію Русі ІХ-ХІІІ ст., часто трапляється термін «вои». Довгий час історики вважали, що воями в літописах та інших пам’ятках давньоруської писемності називали народне ополчення, на відміну від дружини, члени якої називались начебто «княжьими мужами». Та проведене П. В. Лукіним спеціальне дослідження цього питання привело його до аргументованого джерелами висновку, що «слово “вои” не було строго визначеним терміном. Воно могло прикладатись до зовсім різних об’єктів: дружини, всього війська, частини війська, навіть найманців». Галицько-Волинський ізвод при розповіді про воєнні операції Романовичів та їхніх супротивників в абсолютній більшості випадків користується універсальним терміном «вои». Однак джерела містять й інші назви воїнів того часу.

Отроки. Починаючи з часів Ольги, літопис знає як членів княжої дружини ще й отроків. У розповіді про її помсту древлянам за вбитого ними Ігоря серед нечисленних дружинників княгині («мало дружины») були й отроки. На тризні по Ігорю «повелЪ [княгиня] отрокомъ своимъ служити пред ними». А от нищили древлян уже її дружинники. Це начебто наводить на думку про другорядну роль отроків у дружині. П. С. Стефанович уважає отроків княжими військовими слугами, так само, як і гридів. Але це не зовсім відповідає свідченням джерел. Значення терміна «отроки» у давньоруських джерелах не досить певне, розмите. У 1015 р. отроки становили частину дружини Бориса Володимировича, а один із них Георгій був улюбленцем Бориса , отже належав до старшої дружини.

Отроки багато разів згадуються в Галицько-Волинському літопису. З його текстів складається враження, що ті отроки належали до княжого двору, складали особисту охорону государя. У 1231 р., у розпалі боротьби з боярством за Галич і землю, Данило Романович опинився у скрутному становищі. Перед тим джерело розповідає, що одна частина війська була послана ним проти клану бояр Молибоговичів, котрі збиралися вбити його, а інша пішла разом з його братом Васильком до Белза. Заради досягнення драматичного ефекту літописець перебільшує гостроту становища, повідомляючи, що з князем залишилась лише купка воїнів його охорони: «Самому же Данилу [... ] оставшюся въ 18 отрокъ