Соціальне партнерство як ФАКТОР політичної ТА соціальної стабільності в Україні

Наприкінці ХІХ ст. Україна відставала від загального індустріального рівня Росії. Інтенсивний промисловий розвиток країни, що розпочався з 1902 р., потяг за собою не лише кількісне зростання робітництва, але й усвідомлення ним своїх економічних прав. З 1905 року, вважає автор, питання трудового договору перейшло з юридичної сфери у сферу робітничого руху, в площину реальних конфліктів між робітниками та підприємцями. 

Дисертантом досліджується діяльність примирних камер та третейських судів, існування яких в Україні до 1917 р. було обумовлене тим, що професійні робітничі союзи не були на той час настільки міцними, щоб взяти на себе керівництво у вирішенні всіх конфліктів на окремих підприємствах. Автор аналізує інституції, що були покликані вирішувати трудові спори за часів Центральної Ради, уряду П. Скоропадського та Директорії. 

Від часу встановлення радянської влади одним з головних напрямів соціальної політики було проголошено робітничий контроль над виробництвом та вирішення конфліктів між підприємцями та робітниками; місце колективного договору зайняв декрет. 

Найбільшою багатогранністю соціально-трудові відносини характеризувалися в період непу, за умов існування багатоукладної економіки. Головною особливістю трудових відносин того періоду була практика укладання колективних договорів між адміністрацією та профспілками, які реєструвалися в Наркоматі праці. Укладання подібних колективних договорів, на думку автора, свідчило про запровадження деяких елементів соціального партнерства в трудові відносини. 

З перших же днів приходу більшовиків до влади стала актуальною проблема взаємовідносин профспілок і держави. Специфічність функцій радянських профспілок спочатку проявлялась у дублюванні роботи Наркомату праці, а з 1933 р. внаслідок злиття Наркомату праці з ВЦРПС відбулась передача профспілкам усіх функцій Наркомпраці. У 1937 р. було ліквідовано районні, обласні, крайові та республіканські Ради профспілок, всередині профспілкового руху розвинулись тенденції до обмеження демократії, що зазначалось навіть окремими постановами пленумів ВЦРПС. Антидемократичні тенденції знайшли вираз, зокрема, у тривалому обмежені свободи трудового договору, що надалі проявилось в тому факті, що трудовий договір не вважався нормативною угодою. 

Автор зазначає, що специфічною особливістю діяльності державних органів є право на застосування примусу. Він являє собою найбільш характерну ознаку владних повноважень державних органів. Отже, громадські організації, зокрема профспілки, не можуть мати такого права, хоча б з тієї причини, що членство в них є добровільним. Разом з тим на всіх етапах соціалістичного будівництва профспілки мали право застосування примусу і з часом змінювався лише обсяг їхніх повноважень. 

Найважливішою функцією профспілок у будь-якій країні є захисна функція. Не маючи можливостей реально впливати на оплату та умови праці, радянські профспілки можуть бути прикладом в організації дозвілля, заходів по охороні здоров‘я, забезпечення житлових умов тощо. 

В Радянському Союзі проголошувалась думка, що на підприємствах та організаціях було досягнуто високий рівень самоуправління. Насправді в СРСР склалася своєрідна модель трудових відносин, характерними рисами якої був державний патерналізм та керівна роль компартії на низовому рівні. Тим не менш, автором досліджується практика різноманітних форм залучення трудящих до управління виробництвом: фабрично-заводські місцеві комітети, постійно діючі виробничі ради, групи народного контролю, громадські бюро кадрів, товариські суди та ради трудових колективів. На той час ці органи були взірцями виробничої демократії та соціального партнерства. 

Дисертант висловлює думку, що елементи соціального партнерства в трудових відносинах у Радянському Союзі були присутні. Проте їхня дієвість значно послаблювалась надлишковим державним втручанням в соціально-економічне життя країни, що, з одного боку, до певної міри позбавляло як директорський корпус, так і профспілки свободи дій, а з другого, сприяло вкоріненню у населення етатистських настроїв. Наслідки цієї політики відчуваються і сьогодні у надмірному покладанні на державні інститути найманих робітників та невпевненості у власних силах керівників підприємств. 

У четвертому розділі «Впровадження та розвиток політики соціального партнерства в Україні: реалії, проблеми, перспективи» аналізується політика соціального партнерства на сучасному етапі, досліджується діяльність суб‘єктів, вносяться пропозиції щодо дальшого розвитку системи соціального партнерства в нашій країні. 

Одночасно з проголошенням Україною незалежності почався її перехід до ринкових відносин. Цей перехід породив низку соціальних проблем, які вимагали відповідних заходів соціальної політики, зокрема у сфері соціально-трудових відносин. Виникла гостра потреба нового законодавчого регулювання. Автором аналізується законотворчий процес у плані відносин між власниками і найманими робітниками, зокрема такі закони, як: «Про охорону праці», прийняття якого, за визнанням міжнародним експертів, стало знаменною подією не лише в Україні, а й на всьому просторі колишнього СРСР, «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) «, що набрав чинності 31 березня 1998 р. Досягненням цього Закону є створення розгалуженої Національної служби посередництва і примирення, рішення якої матимуть рекомендаційний характер і будуть обов‘язкові до розгляду обома сторонами та органами влади. 

Стосовно чинного законодавства у сфері соціально-трудових відносин, автор вважає, що особливу увагу необхідно звернути на формування механізму реалізації прав та гарантій, зафіксованих у законодавчих та нормативно-правових актах; адекватність законодавчих прав та гарантій умовам їх реалізації; підвищення ефективності діяльності структур виконавчої та судової влади у забезпеченні реалізації трудових прав та гарантій. 

Вирішальним моментом розвитку соцiально-трудових відносин є формування представницьких структур – професійних спілок та об'єднань працедавців, які відносяться до інституалізованих груп інтересів політико-економічної сфери.