Соціологія

Т. Парсонс розглядає суспільство як процес взаємодії різних соціальних систем, які повинні знаходитися в стані рівноваги. Порушення рівноваги означає дестабілізацію чи загибель усієї соціальної системи. Кожна соціальна система, як на рівні особистості, так і на рівні суспільства в цілому, здійснює чотири основні функції:

• адаптації - пристосування до навколишнього середовища;
• цілеполагання - формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їхнього досягнення;
• інтеграції - підтримки внутрішньої упорядкованості; 
• латентності - забезпечення внутрішньої стабільності та самоідентифікації .

Обґрунтовуючи ідею рушійної сили історичного процесу, Т. Парсонс приходить до висновку, що зв'язують суспільство не економічні відносини, а спільність цінностей людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки. Він висуває ідею «соціальної дії», елементами якої є діяч (індивід чи група), ситуація, (різноманітні природні, соціальні, культурні фактори) і орієнтація діяча на ситуацію (схвалення з боку інших).

Ідею еволюції людського суспільства Т. Парсонс пов'язує зі всезростаючою диференціацією рольових функцій індивіда. В примітивних суспільствах різні рольові функції виконувалися однією особою. Сучасні суспільства - це високодиференційовані структури, здатні здійснювати високоефективний контроль над оточенням. Роль соціології полягає в накопиченні знань і в більш високому ступені науковості практичних рекомендацій.

Стосовно ролі особистості у суспільстві в соціології також не існує загальноприйнятої  точки  зору по відношенню до центральної проблеми соціології - причин соціальних змін у суспільстві. Існують декілька фундаментальних течій.

Теорія соціальних змін. Теорія соціальних змін у соціології існує в декількох варіантах. Ґрунтуючись на принципах структурного функціоналізму, Роберт Мертон (1910) у книзі «Соціальна історія і соціальна структура» (1968), закликає відмовитися від єдиної теорії і пропонує систему множинних моделей соціальних змін. Тобто зміна функцій соціальної системи призводить до зміни нормативної моделі суспільства.

Протягом всієї історії розвитку соціологічної думки називалися різні причини соціальних змін: природний відбір (Г.Спенсер), географічне середовище, клімат (Р. Бокль), народонаселення (Р. Мальтус), раса (А. Гобіно), визначні особистості (Ф. Ніцше), війна (А. Тойнбі), технологія (У. Огборн), поділ праці та кооперація (Е. Дюркгейм), економіка (У. Ростоу), ідеологія (М. Вебер), зміни в системі виробничих відносин і продуктивних сил (К. Маркс).

Напевне можна сказати одне, усі ці фактори існують і можуть стати в той чи інший період причиною соціальних змін.

Різним моделям «структурно-функціонального» напрямку соціології протистоять теорії соціального конфлікту, які вбачають у конфлікті природний і прогнозований етап розвитку будь-якого соціального організму. Конфлікт визначається як боротьба за цінності чи статусні привілеї, за владу і дефіцитні ресурси, у якій цілі конфронтуючих сторін не тільки в оволодінні ними, але й у нейтралізації чи усуненні суперника. Біля джерел теорії «соціального конфлікту» стояв американський соціолог Ч.Р.Міллс, який, спираючись на ідеї К.Маркса, М.Вебера, В. Парето і Г.Моска стверджував, що будь-який макросоціологічний аналіз чогось вартий лише в тому випадку, якщо він стосується проблем боротьби за владу між конфліктуючими соціальними групами. Теорія «соціального конфлікту» розробляється в працях німецького соціолога Р. Дарендорфа, англійського - Л.Козера й інших.

Нерівність ролей за такими параметрами, як престиж, дохід, рівень освіти, станове походження і професійний статус призводить до конфлікту. Конфлікт не можна «стерти», але на нього можна впливати, його можна регулювати.

Р. Дарендорф стверджує, що всі складні соціальні системи ґрунтуються на перерозподілі влади. Люди, які мають владу, здатні за допомогою різних засобів при підтримці населення, домагатися прийняття потрібних рішень. Соціальних статусів, які володіють владою й авторитетом, небагато, і тому члени будь-якого суспільства прагнуть їхнього перерозподілу.

Гострота конфлікту й оперативність його регулювання залежать від типу соціальної системи, ступеня її відкритості. Чим більш  закритим є суспільство, тим менше можливостей для соціальної мобільності індивідів, і, отже, чим довше зберігається таке становище, тим більшим є ймовірність соціального конфлікту. Найбільш адекватним для регулювання соціальних конфліктів є демократичне, відкрите, високомобільне суспільство, у якому розгортання і протікання конфліктів дуже формалізовано.

Феноменологічна соціологія. У середині 60-х років виник інтерес до теорій, згідно з якими людина інтерпретує, визначає для себе ту чи іншу подію відповідно до системи цінностей, яку вона одержала у період соціалізації особистості. (Ерік Гурссель (1917), Альфред Щюц (1899-1959), Пітер Бергер (1929), Томас Лукманн (1927)).

Кожна людина сприймає світ по-своєму. У процесі перетинання інтересів різних індивідів виробляються своєрідні «загальні типи» індивідів, які використовують типові засоби для досягнення типових цілей у типових ситуаціях. Коли ці «вірні рецепти» не завжди виявляються такими, індивід шукає інші. Цей процес придбання нового знання, шар за шаром, соціологи називають «нашаровуванням».

Соціологічна теорія обміну, обґрунтована Дж. Хомансом і П. Блацем, виходить з домінанти не системи, а людини. Вона належить до біхевіористського напрямку. Вихідним положенням теорії соціального обміну є те, що людям потрібні різноманітні види винагород, одержати які вони можуть, тільки взаємодіючи з іншими. Винагородою в процесі соціального обміну можуть бути суспільне схвалення, повага, статус, матеріальні й інші види стимулювання.

Соціальна дія, за Хомансом, - це процес обміну, що будується за принципом раціональності: його учасники прагнуть одержати найбільшу вигоду і мінімізувати свої витрати. Існує декілька моделей прояву соціальної дії:

1. Гіпотеза успіху стверджує, що, якщо при здійсненні певної дії людина одержує нагороду, вона буде прагнути цю