Соціологія

При цьому, якщо якась дія винагороджується регулярно, через визначені терміни часу, то тенденція до повторення цієї дії слабкіше, ніж у тому випадку, коли винагорода нерегулярна.

2. Гіпотеза стимулу ґрунтується на тому, що діяльність людини розгортається не в порожньому просторі, а в конкретних ситуаціях. Якщо у відповідній ситуації означена дія була успішною, то в майбутньому в схожій ситуації людина буде поводитися подібним чином. Один раз засвоєна поведінка застосовується в подібних ситуаціях.

3. Гіпотеза цінності полягає в тому, що не всі винагороди за результати дії мають для людини однакове значення. Чим цінніша винагорода, тим вірогідніша відповідна дія. Але люди іноді воліють одержувати менше, проте регулярну винагороду, якщо шанси успіху сумнівні. Відповідно, чим суворіше покарання, тим менша імовірність дії.

4. Гіпотеза голодування - насичення говорить, що чим частіше людина в недалекому минулому одержувала винагороду, тим швидше у неї розвивається звикання до цього (насичення), і тем менш значимою буде для неї кожна наступна винагорода.

5. Гіпотеза фрустрації - агресії намагається віддати дань ролі емоцій у людських діях. Якщо особистість не одержує в результаті своєї діяльності очікуваної нагороди і більш того - карається, то вона обурюється і найбільшою цінністю для неї стає сам процес обурення й агресивної поведінки.

За допомогою цих правил пояснюється всі соціальні процеси; соціальна стратифікація, політична боротьба та інше.

П. Блац доповнив ці положення наступним: людина, яка володіє засобами для задоволення потреб, може використовувати їх для придбання влади над людьми. Це можливо при наявності таких умов: якщо ті, які потерпають, не мають цих засобів;  якщо вони не можуть одержати їх з іншого джерела; якщо вони не хочуть одержати  те, у чому мають потребу, силою; якщо в їхній системі цінностей не відбудеться переоцінка, і вони не відмовляться самі.

Біхевіористський підхід має багато протиріч, бо поведінка не зводиться до впливу зовнішніх подразників.

3. Соціологія у цілому, і у кожній її частині є результатом творчої діяльності мислителів різних країн і народів, і в цьому сенсі вона є наукою інтернаціональною. У той же час існує специфіка і національні традиції різних шкіл і напрямків. Українська соціологія розвивалася спочатку в межах російської, потім у складі радянської, і говорити, що існує напрямок чисто «української соціології» було б неправомірно.

Соціологічна думка в Росії розвивалася як частина загальноєвропейської культури при значному впливі ідей О. Конта, Г. Спенсера, Г. Зіммеля, К. Маркса, М. Вебера й інших.

Данилевський М.Я. (1822-1885) – творець першої в історії еволюційної моделі розвитку суспільства. На місце однолінійної еволюційної історичної схеми він ставить існування багатьох культурно-історичних типів, кожний з яких утворює цілісний організм і, подібно живому організму, переживає своє зародження і занепад.

Людство й еволюція суспільства у цілому — це тільки абстрактні поняття, реальними ж носіями історичного життя виступають «природні» системи -відособлені культурно-історичні типи. Головним критерієм виділення типів є мовна і культурна близькість членів суспільства. Сам культурно-історичний тип розуміється, як сполучення психоетнографічних, антропологічних, соціальних, територіальних та інших ознак. Данилевський Н.Я. виступав з позицій співіснування цивілізацій. Наростання соціальних змін відбувається під впливом природних факторів.

Лавров П.Л. (1823-1900) першим ввів у соціологічне знання такі терміни як «антропологізм», «суб'єктивний метод», «суб'єктивна точка зору». На думку Лаврова П.Л., реальною єдиною рушійною силою суспільного розвитку виступає індивід, а тому зневажати його інтереси - значить прогледіти найважливіші соціальні явища. Хоча хід історії визначений об'єктивними законами, індивід, по-своєму ставить свої цілі та обирає свої засоби, трансформуючи те, що об'єктивно існує, в акт власної волі.

В соціології є речі об'єктивні, тому вона носить нормативний характер. Соціологія містить такі рішення, які можуть бути невідомі до конкретного періоду часу в силу того, що суспільство не готове зрозуміти питання і дати відповідь.

Основну задачу соціології П. Лавров вбачав у вивченні мотивів діяльності людей і їхніх моральних ідеалів. Солідарність - це спільність звичок, інтересів, переконань, це свідомість того, що особистий інтерес збігається з інтересом суспільним. Основною рушійною силою історичного процесу виступають особистості , що мислять критично, наприклад, інтелігенція у Росії.

Михайловський Н.Д. (1842-1904) вважав, що соціологія й етика нерозривно пов'язані між собою. Неможливо неупереджено ставитися до подій суспільного життя. Він розвивав навчання про двоєдину правду: правду - істину (об'єктивну) і правду - справедливість (суб'єктивну).

Багато уваги приділяв Н. Михайловський вирішенню проблеми взаємодії особистості та суспільства. На його думку, між суспільством та індивідом відбувається війна, що не припиняється. У результаті поглиблення суспільного поділу праці представники різних соціальних груп перетворюються на однобічно розвинених людей. Перехід до вищих форм суспільного устрою здійснюють критично мислячі, яскраві індивідуальності. Фактично, перед ними постає проблема відносин: «герой - юрба». Юрба легко підкоряється своїм лідерам, сліпо вірить їхнім словам, утрачає незалежність у сприйнятті й оцінці

подій.

Як і П. Лавров, Н. Михайловський був прихильником суб'єктивного методу в соціології, який стверджував: об'єктивна точка зору, вірна для природознавства, зовсім непридатна в соціології. Навіть найоб’єктивніший аналіз соціальної дійсності неминуче доповнюється суб'єктивною оцінкою з боку соціолога чи політика. Особистість завжди має право й обов'язок прагнути високих статусів.

Головні праці