Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Співучасть у злочині

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
33
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Курсова робота
на тему:
«Співучасть у злочині»
 
ПЛАН
 
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНИ
1.1. Види співучасників
1.2. Форма співучасті
РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СПІВУЧАСНИКІВ
РОЗДІЛ 3. СПЕЦІАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СПІВУЧАСТЬ
3.1. Ексцес виконавця
3.2. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину
РОЗДІЛ 4. ПРИЧЕТНІСТЬ ДО ЗЛОЧИНУ
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
 
ВСТУП
 
Актуальність теми дослідження. Забезпечення розбудови України як демократичної, незалежної, суверенної, соціальної та правової держави, що передбачає ст. 1 Конституції України, вимагає насамперед досягнення відповідних успіхів у боротьбі із злочинними посяганнями на ці суспільні цінності. Як свідчить сьогоденна практика, найбільшу шкоду українському державотворенню чинить злочинність та особливо її частина, що називається груповою. Сьогодні значна кількість злочинів відбувається в співучасті, що обумовлює їх підвищену суспільну небезпеку.
Згідно ст. 28 Кримінального кодексу України злочин визнається таким що вчинений групою осіб якщо у ньому брали участь декілька два або більше виконавців без попередньої змови між собою. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб якщо його спільно вчинили декілька осіб дві або більше які заздалегідь тобто до початку злочину домовилися про спільне його вчинення.  Вивчення основних характеристик співучасті в злочині неможливо без визначення його форм і видів. Тим більше, що від їхньої специфіки залежить відповідальність осіб, що вчинили злочин у співучасті, кількість злочинців, що входять до групи, тощо.
Сьогодні злочин, вчинений групою осіб за попередньою змовою чи без неї, має свої соціальні і правові особливості. Відміні юридичні ознаки цих злочинів, дозволяють виділити їх серед інших.  Проблеми кримінальної відповідальності за вчинення групових злочинів досліджували – Галиакбаров Р. Р. (Групповое преступление: постоянные и переменные признаки, 1973) ; Городецький Ю. В. (Добровільна відмова при співучасті, 2002) ; Гуторова Н. О. (Вчинення злочину організованою групою, 1996) ; Зелинский А. Ф. (Бывает ли преступная группа неорганизованной, 1998; Криминальная психология, 1999) ; Ковальов М. І. (Соучастие в преступлении, 1960, 1962) ; Кваша О. О. (Організатор злочину, 1999) ; Коржанський М. Й. (Кваліфікація злочинів, 1998, 2002) ; Марчук Е. К. організацій, 1998) ; Тельнов П. В. (Понятие и квалификация групповых преступлений, 1974) та деякі інші дослідники.  В той же час загальна проблема кримінальної відповідальності за злочи-ни, вчинені групою осіб, не має і сьогодні задовільного вирішення. Ні докт-рина кримінального права, ні кримінальне законодавство України не мають чітко визначеного поняття і ознак злочинної групи. Не зовсім чітко і послі-довно визначено поняття злочинної групи у ст. 28 КК України.
Тому в данній курсовій роботі я описала поняття співучасті, тому що без співучасті немає і злочинної групи. Також розкрили поняття про види і форми співучасті, відповіли на питання про кримінальну відповідальність як співучасників так і групи осіб що вчинили злочин.
Курсова робота грунтується на працях українських та російських вче-них-юристів в галузі кримінального права.
Метою курсової роботи є аналіз понять та ознак співучасті, види співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників.
 
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ
 
Співучасть у злочині є однією з форм злочинної діяльності. Такого роду діяльність має свої правові особливості, які дозволяють виділяти співучасть у самостійний кримінально-правовий інститут. Її специфіка полягає в тому, що: а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його під-вищену суспільну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників. У діяннях окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані у статті Особливої частини КК. Вчинен-ня злочину у співучасті полегшує досягнення злочинного результату, усклад-нює його розкриття та притягнення винних до відповідальності.
Вчинення окремих видів злочинів можливе лише у співучасті (наприклад, участь у банді чи вчинюваному нею нападі при бандитизмі (ст. 257КК), у біль-шості ж випадків воно утворює кваліфіковані або особливо кваліфіковані склади тих чи інших злочинів (наприклад, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 185, частини 2 і 3 ст. 206).
Відповідно до ст. 26КК, співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Законодавче визначення поняття «співучасть» включає в себе такі озна-ки: 1) наявність двох або більше суб’єктів злочину, які беруть участь у вчи-ненні одного і того умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників.
Слід мати на увазі, що співучасть не створює будь-яких особливих, ін-ших підстав відповідальності – підставою відповідальності є склад злочину (ч. 1 ст. 2 КК), але вчинюваний у співучасті. Те, що норму про співучасть вмі-щено в Загальній частині КК, означає лише одне – ця норма має застосовува-тися у будь-якому випадку вчинення злочину, передбаченого в Особливій частині КК, але за наявності ознак співучасті. Наприклад, положення ст. 26 застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв, згвалтувань, викра-дення наркотиків тощо.
При розкритті поняття співучасті слід встановлювати її об’єктивну та суб’єктивну сторони. Об’єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами – злочин, вчинений декількома (дома або більше) суб’єктами злочину спільно. Суб’єктивні ознаки – вказівкою, що співучасть – це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. Отже, при окресленні об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті має місце вказівка на спільність.
Об’єктивні ознаки співучасті полягають у тому, що: 1) співучасть є тіль-ки там, де в злочині беруть участь кілька осіб, тобто дві або більше. Причому кожна з цих осіб повинна бути особою фізичною, осудною і досягти віку кри-мінальної відповідальності; 2) співучасть – це діяльність спільна. Спільність як об’єктивна ознака співучасті містить у собі такі три моменти:
а) злочин здійснюється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них робить у вчинення злочину свій внесок.
б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожен із них виконував у злочині. Обсяг відповідальності кожного співучасника і визначається тим, що вчинив виконавець злочину;
в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв’язок. Діяльність кожного співучасника має за часом передувати тому злочину, що вчинює ви-конавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити цей злочин.
Суб’єктивні ознаки співучасті – умисна спільна участь у вчиненні умис-ного злочину. У законі суб’єктивну сторону співучасті у злочині виражено словами – злочин вчинюється умисно і спільно. З цього формулювання закону випливає, що:
а) співучасть можлива лише в умисних злочинах;
б) всі особи, що беруть участь у злочині діяють умисно.
Ці ознаки потребують певної конкретизації.
Перш за все, з закону випливає однозначний висновок – співучасть у злочинах, вчинених із необережності, є неможливою.
При співучасті не тільки діяння має бути умисними, але і всі співучас-ники повинні діяти також умисно. Звідси випливає, що, якщо одна особа діє з необережності, а друга, використовуючи це, діяє умисно – співучасті не має. Діяти умисно при співучасті означає, що всі спів-учасники мають спільний умисел. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце змова щодо вчинення конкретного злочину. Причому змова – це обов’язкова ознака будь-якої співучасті. Вона може мати різний характер, виражатися різним способо. У біль-шості випадків така змова має усний характер, коли співучасники узгоджують свої дії словесно. Однак можлива й письмова змова, змо-ва за допомогою використання технічних систем.
Умисел при співучасті містить інтелектуальні та вольові моменти. Од-нак, оскільки злочини вчинюється в співучасті, ці моменти мають свою спе-цифіку.
Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не тільки вчиненого ним особистого діяння, а і суспільну небезпечність діяння, яке вчинює виконавець. Іншими словами. Співучасник повинен бути обізнаний про злочинні наміри, злочинні діяння виконавця. Вимога про таку поінформованість – найважливіша ознака співучасті. Наприклад, якщо особа, яка вирішила вбити жертву, просить у су-сіда рушницю для полювання і сусід дає рушницю, а особа цією рушницею вчинює вбивство, співучасті немає, оскільки даючи рушницю, сусід не знав про дійсний намір вбивці. Якщо ж рушницю було дано майбутньому вико-навцю саме для вчинення вбивства. Має місце співучасті, бо той, хто дав рушницю, діє узгоджено з виконавцем, обізнаний про його злочинний намір.
Вольовий момент умислу при співучасті виявляється, насамперед, у ба-жанні настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки, яких своїм безпосереднім діянням прагне досягти виконавець.
 
1.1. Види співучасників
 
Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі – однорідні або різнорідні функції. Частина 1 ст. 27 передбачає, що поряд із виконавцем спів-учасниками визначаються організатор, підбурювач та пособник.
Виконавцем (співвиконавцем) відповідно до ч. 2 ст. 27 визначається осо-ба, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають криміналь-ній відповідальності за скоєне, вчинила конкретний злочин. Із цьго визначен-ня випливає, що виконавцем є співучасник, що повністю або частково вико-нує те діяння, яке є ознакою об’єктивної сторони вчинюванного злочину. Наприклад, при розбої виконавцем цього злочину є не тільки той, хто вилу-чає майно у потерпілого, а й той, хто в момент вилучення застосовує насиль-ство до потерпілого, примушуючи його віддати майно, або позбавляючи його можливості покликати когось на допомогу.
Без виконавця немає співучасті, бо тільки він здійснює задумане, віе реа-лізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець є виз-начальною, центральною фігурою в співучасті.
Далі, із закону випливає, що виконавцем визнається й особа, що вико-ристовує для вчинення злочину осіб, які не є суб’єктами злочину. У цих ви-падках має місце посередня винуватість (інакше її називають посереднє за-подіяння чи посереднє виконання). Вона має місце там, де як фактичний (фізичний) виконавець злочину виступає особа, яка за кримінальним законом не є суб’єктом внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної відповідальності (наприклад, доросла особа залучає до вчинення крадіжок малолітніх). У таких випадках особа, що фактично вчиняє злочинні дії, не не-се кримінальної відповідальності внаслідок відсутності ознак суб’єкту зло-чину. А виконавцем злочину є особа, яка використовує неосудного або особу, що не досягла віку кримінальної відповідальності.
Організатор (ч. 3 ст. 27) – це особа, що організувала вчинення злочину чи керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатор посідає особливо місце в співучасті, він немов би стоїть над всіма співучасниками, спрямо-вуючи і направляючи всю їх діяльність.
Особа, що організувала вчинення злочину, – це співучасник, що об’єд-нує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, намічає план вчинення злочину, визначає майбутню жертву чи об’єкт злочину.
Організатором є також особа, що керувала підготовкою чи вчиненням злочину: тут йдеться про головну роль при вчиненні конкретного злочину (особа готує вчинення конкретного злочину, розпоряджається на місці його вчинення, дає завдання, орієнтує на вчинення яких-небудь конкретних дій, розподіляє обов’язки тощо).
Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очо-лювати одну злочинну групу чи навіть керувати об’єднанням із двох чи більш груп. Створення і керівництво групою може полягати в розробці самої стратегії майбутньої злочиної діяльності (як правило, за наявності великих організованих злочинних груп, коли має місце ідейне обгрунтування органі-зованої злочинної діяльності), а також у встановленні контакту з іншими зло-чинними групами.
Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування зло-чиної діяльності організованої групи чи злочинної організації (наприклад, що здійснює фінансування послуг охоронців, технічного персоналу, а також фі-нансує виробництва чи транспортування заборонених предметів – наркоти-ків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо).
Організатором, також, визнається особа, що організувала приховування злочинної діяльності організованної групи чи злочинної організації (наприк-лад, випадок так званого «укриття» такої групи з боку працівника правоохо-ронного органа, організація «схованок» зброї злочинних груп та інше).
Підбурювачь (ч. 4 ст. 27) – це особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину, тобто викликала у виконавця чи в інших співучасників рі-шучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення конкреного злочину.
З об’єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажання вчи-нити злочин, він ставитьсвої дії в причинний зв’язок із тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому полягає спільність діяння підбурювача з діяннями інших співучасників. Способи схилення можуть бути різними. Це може бути домовленість, підкуп, погрози, фізичний примус чи інші подібні дії – наприклад наказ тощо.
З суб’єктивної сторони у підбурювача має місце тільки прямий умисел на вчинення виконавцем певного конкретного злочину: не схиляння взагалі, а схиляння до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, згвалтування).
Пособник (ч. 5ст. 27) – це особа, яка порадами, вказівками, наданням за-собів чи знарядь, усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Сприяння вчиненню злочину означає, що пособник своїми діями чи без-діяльністю зміцнює бажання, рішучість виконавця або інших співучасників на вчинення злочину. Пособник не викликає своїми діями такої рішучості (на відміну від підбурювача), ця рішучість вже має місце, але він зміцнює її, укріплює умисел на вчинення злочину.
У частині 5 ст. 27 законодавець не тільки дає загальну характеристику пособництва, а й перелічує його види. З цього погляду всі пособницькі дії поділяються на два види:
а) пособництво фізичне – це сприяння вчиненню злочину іншими спів-учасниками наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод. Тобто, надання засобів чи знарядь, полягає в тому, що пособник передає в розпо-рядження виконавця чи інших співучасників різні предмети матеріального світу, що забезпечують досягнення співучасниками іх злочинних намірів. Наприклад, пособник може надати знаряддя злому, відмички, зброю, транс-порт, кошти тощо і тим самим сприяти вчиненню злочину.
Усунення перешкод здійсненню злочину, тобто тих, що заважають здійс-ненню злочинних намірів співучасників. Приміро, пособник може для полег-шення вчинення крадіжки отруїти чи приручити собаку, що охороняє склад, він може стояти на «сторожі»; перерізати проводи телефонного зв’язку; зали-шити відкритими двері сховища тощо.
Крім того, фізичне пособництво може полягати в сприянні приховуван-ню злочину. Прикладом можуть бути випадки виконання в злочинній групі функцій охоронця. Коли охоронець, наприклад, супроводжує співучасників, що йдуть на вчинення злочину, він, охороняючи їх, тим самим усуває преш-коди для вчинення задуманого, сприяє здійсненню злочину.
б) пособництво інтелектуальне – це надання порад, вказівок, а також заздалегідь дана обіцянка приховати злочинця, засоби чи знаряддя вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину. Тобто, дача порад, вказівок полягає в тому, що пособник може, наприклад, пояснити, як краще проникнути у приміщення для вчинення крадіжки, або порекомендувати, як можна втягнути у вчинення злочину інших осіб, яким шляхом слідувати після скоєння злочину, щоб уникнути затримання, як подолати з найменшими втратами опір потерпілого, тощо.
Заздалегідь дана обіцянка приховати злочинця, засоби чи знаряддя вчи-нення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом. Всі ці види приховування в теорії та практиці охоплюються одним поняттям – заздалегідь обіцяне приховування злочину. Зміст обіцянки може бути різним: наприклад, надати злочинцю тимчасове житло; підготувати йому підроблені документи, змінити зовнішність тощо; переховувати в спеціальному сховищі вогнепальну зброю; знищити підроблені документи тощо.
Приховування предметів, здобутих злочинним шляхом – це, наприклад, приховання речей, здобутих шляхом крадіжки; купівля або збут предметів, здобутих злочинним шляхом тощо.
 
1.2. Форми співучасті
 
Форми співучасті – це об’єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб’єктивних зв’язків між ними.
У часті 1 ст. 27 передбачено, що співучасниками є виконавці, організато-ри, підбурювачі та пособники, а в ч. 2 ст. 27 названі співвиконавці. Отже, мож-лива співучасть, коли всі співучасники злочину будуть його виконавцями, але можлива і співучасть із розподілом ролей, коли співучасники виконують у злочині різні ролі: один – виконавець, другий – пособник, третій – підбурю-вач тощо. Тим самим, у ст. 27, виходячи з об’єктивних ознак співучасті, а саме з тієї ролі, що виконують співучасники у злочину, спіучасть поділяється на дві форми: просту і складну.
Проста спіучасть (співвиконавство, співвинуватість), має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину, виконуютьоднорідну роль, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один із виконавцев погрожує жерт-ві ножем, інший б’є її, а третій виймає гроші з кишені. Однак, щодо форми співучасті іх ролі однорідні – всі вони безпосередньо виконують діяння, опи-сані в диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об’єктивної сторони контретного складу злочину, у цьому випадку розбою.
Складна співучасть (співучасть із розподілом ролей) полягає в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей – один чи кілька з них виконавці, інші – підбурювачі, пособники тощо.
За суб’єктивними ознаками, тобто за ступенем стійкості суб’эктивних зв’язків, за за стійкістю умислу ст. 28 розрізняє чотири форми співучасті:
  • вчинення злочину групою осіб;
  • вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб;
  • вчинення злочину організованою групою;
  • вчинення злочину злочинною організацією.
Злочин визнається виненим групою осіб, якщо його спільно вчинили кіль-ка (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. У цих ви-падках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (ін-ших) виконавця вже в процесі вчинення злочину (коли він вже розпочався), але до його закінчення. Тобто угодо (змова) на вчинення злочину має місце не до початку, а вже в процесі вчинення злочину, коли хоча б один із вико-навців вже почав його вчинювати. Цю форму співучасті передбачено в дея-ких статтях КК як кваліфікуючу ознаку злочину (наприклад, при згвалтуван-ні – ст. 152, хуліганстві – ст. 296, в такому військовому злочині, як непокора – ст. 402 та ін). Наприклад, якщо до особи, яка вчинює хуліганство, приєдную-ться інші особи і разом з нею продовжують хуліганські дії, має місце ця фор-ма співучасті й винні несуть відповідальність за ч. 2 ст. 296.
Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Для цієї форми спів-участі необхідна попередня змова (до початку злочину) співучасників на спі-льне вчинення злочину. Ця змова може відбуватися задовго до вчинення зло-чину, може відбутися безпосередньо перед злочином, але обов’язково до за-маху на нього. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб перед-бачено як кваліфікуючу ознаку в багатьох статтях КК, наприклад, у всіх ко-рисливих злочинах проти власності (статті 185-193) злочинах в сфері обороту наркотичних засобів (статті 305-311) та ін. Слід зазначити, що вчинення зло-чину за попередньою змовою групою осіб, якщо воно прямо не передбачене в статті Особливої частини КК, вважається обставиною, що обтяжує призна-чення покарання (п. 2 ст. 67).
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готу-ванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом, із розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всіх учасникам групи. Отже, по-перше, для організованої групи потрібна участь мінімум трьох осіб, тоді як для групи, що діє за попередньою змовою, досить двох учасників. Далі необхідно, щоб учасники такої групи організувалися в стійке об’єднання. Стійкість групи – поняття оціночне і встановлюється кожного разу, виходячи з конкретних обставин справи. Однак закон (ст. 28) містить і конкретніші вка-зівки на ознаки, що свідчать про наявність більш тісної взаємодії між спів-учасниками порівняно з тим, як у такій формі, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою. Це і кількість злочинів, для вчинення яких ство-рюється організована група. Як правило, це кілька злочинів, хоча можуть бути випадки, коли організована група створюється для вчинення одного злочину. Наприклад, у випадках посягання на особливо важливі об’єкти (банк, військовий склад тощо).
Така група припускає певну організаційну діяльність, що може бути різ-ною: розподіл функцій між учасниками, наявність одного чи навіть кількох організаторів, залучення до групи більшого числа учасників, розробка плану дій тощо.
Саме створення організованої групи являє собою готування до злочину, що планування вчинити її учасники. В деяких злочинах створення організо-ваної групи вважається вже закінченим злочином (наприклад ст. 392).
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об’єднанням кількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спіль-ної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координа-ції злочинної організації діяльності інших осіб, або забезпечення функціону-вання як самої злочинної організації, так і інших злочиних груп (ч. 4 ст. 28).
Тобто, злочинна організація – це організована група особливого роду, наділена законом більшим ступенем стійкості, згуртованості й низкою інших ознак.
Це, насамперед, об’єднання учасників, що характеризуються ієрархією його членів або структкрних частин. Ієрархія може виявлятися у встановле-ній підпорядкованості членів організації своїм керівникам, підпорядковані окремих структурних частин злочинної організації єдиному центру, в обо-в’язковості рішень, прийнятих організаторами для всіх інших учасників зло-чинної організації.
Друга найважливіша ознака злочинної організації – це створення її для вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів, поняття яких дається в части-нах 3 і 4 ст. 12. Злочинну організацію може бути створено для керівництва двох чи більше організованих груп або для забезпечення фукціонування як самої організації, так і інших злочинних груп.
Для злочинної організації характерним є наявність плану дій, поділ фун-кцій між учасниками організації чи окремими злочинними групами, які до неї входять тощо.
Особливістю злочинної організації є те, що саме її створення, а також участь у ній утворюють закінчений злочин, що тягне за собою відповідаль-ність у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК.
У деяких статтях Особливої частини КК передбачено норми про відпові-дальність учасників злочинних організацій. Загальна норма, сформульована в ст. 255, передбачає відповідальність за створення злочинної організації з ме-тою вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також керівництво чи сприяння зустрічі представників злочинних організацій чи організованих груп для спільного вчинення ними злочинів, або координації дій тощо. При-чому саме створення злочинної організації для вчинення одного або кількох тяжких чи особливо тяжких злочинів вважається закінченим злочином.
Спеціальними видами злочинних організацій є: банда (ст. 257), терорис-тична організація чи група (ст. 258), воєнізовані чи збройні формування (ст. 260). У цих статтях передбачені заохочувальні норми, що звільняють від відповідальності учасників злочинної організації у разі виходу особи з орга-нізації, добровільного повідомлення органам влади про діяльність, сприяння у викритті її учасників.
 
РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СПІВУЧАСНИКІВ
 
Закон передбачає певні особливості щодо кваліфікації дій співучасників та їх покарання.
Відповідальність співучасників, що діють в організованій групі чи злочинній організації, визначається таким чином:
а) організатор організованої групи чи злочинної організації несе від-повідальність за всі злочини, вчиненні цими угрупуваннями за умови, якщо вони охоплювалися його умислом (ч. 1 ст. 30) ;
б) інші учасники (організованої групи чи злочинної організації) не-суть відповідальність за ті злочини, у підготовці чи у вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, що виконував у злочині кожний із них (ч. 2 ст. 30) ;
в) кваліфікація дій всіх цих співучасників настає за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення певного злочину злочинною організацією чи організованою групою (наприклад, всі учасники банди, незалежно від тієї ролі, яку вони ви-конували в злочині, несуть відповідальність безпосередньо за ст. 257; всі учасники організованої групи, яка вчинила вимагання, – за ч. 4 ст. 189).
2. При простій співучасті, тобто співвиконавстві, відповідно до ч. 1 ст. 29 всі співучасники несуть відповідальність за тією статтею Особливої частини КК, що вчинений ними злочин.
3. При співучасті з розподілом ролей питання про відповідальність вирі-шується так:
а) відповідно до ч. 1 ст. 29 виконавець (співвиконавець) відповідають за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;
б) всі інші співучасники (організатор, підбурювач, пособник), згідно з ч. 2 ст. 29, відповідають за співучасть у тому злочині, який вчинив виконавець (співвиконавець). В цьому випадку дії цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії виконавця, але з обов’язковим посиланням на відповідну частину ст. 27. Наприклад, пособ-ник вбивства відповідає за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 115.
Отже, кваліфікація діяння співучасників у принципі завжди визначається діями виконавця, за винятком низки випадків.
При вирішенні питання про відповідальність співучасників виникає про-блема щодо ставлення їм у провину об’єктивних і суб’єктивних ознак злочи-ну, що характеризують підвищену чи, навпаки, зменшену відповідальність виконавця. Ці питання вирішено в ч. 3 ст. 29, відповідно до якої:
Об’єктивні обставини (обставини, що характеризують об’єктивну сто-рону складу і впливають на кваліфікацію злочину), вчиненого виконавцем (наприклад, спосіб вчинення злочину), можуть бути поставлені у провину іншим співучасникам лише за умови, якщо вони заздалегідь знали про ці обставини, тобто були поінформовані про них. Якщо ж співучасники не зна-ли про наявність цих обставин (не усвідомлювали їх існування), вони за них відповідальності не несуть, а тому ці обставини не можуть визначити квалі-фікацію діянь співучасників (наприклад, виконавець вчинив вбивство з особ-ливою жорстокістю, а інші співучасники про це не знали – виконавець відпо-відає за п. 4 ч. 2 ст. 115, а інші співучасники – за ст. 27 і ч. 1 ст. 115). У цих ви-падках дії співучасників кваліфікуються за різними статтями КК, хоча вони і вчинили один злочин – вбивство.
Суб’єктивні ознаки, що визначають кваліфікацію злочину, вчиненого виконавцем (наприклад мотив), можуть бути поставлені у вину іншим співучасникам також за умови, що вони заздалегідь знали про них, були поінформовані про їх наявність. Якщо ж ці ознаки їм заздалегідь відомі не були, вони поставлені їм у вину бути не можуть. Наприклад, якщо підбурювач умовив виконавця вбити потерпілого з помсти, а ви-конавець, даши на це згоду, сам вбиває жертву, переслідуючи корис-ливу мету, то такий виконавець відповідає за п. 6 ч. 2 ст. 115 (вбивство з користі), а підбурювач, що не знав про корисливі мотиви, якими керу-вався виконавець, – за ч. 4 ст. 27 і ч. 1 ст. 115. якщо ж підбурювачу було відомо про такі мотиви виконавця, то він нестиме відповідальність за ч. 4 ст. 27 і п. 6 ч. 2 ст. 115.
Обставини, що обтяжують або пом’якшують відповідальність, але ха-рактеризують лише особу співучасника, навіть якщо інші співучасни-ки знали про їх наявність, ставляться у провину лише тому співучас-нику, на боці якого вони мали місце. Інакше кажучи, «особисті» обс-тавини (наприклад, повторність, рецидив) не можуть впливати на від-повідальність інших співучасників. Якщо, наприклад, пособник сприяє особі, яка раніше була засуджена за вбивство, у здійсненні но-вого вбивства, то незалежно від того, чи знав пособник про це, чи ні, ця кваліфікуюча обставина йому у вину в будь-якому випадку не мо-же ставитися, вона характеризує лише особу виконавця. У цій ситуа-ції виконавець відповідає за п. 13 ч. 2 ст. 115 (вбивство вчинене повтор-но), а пособник – за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 115. Чи, наприклад, коли мати в процесі пологів вбиває свою новонароджену дитину – її дії, врахову-ючи стан, в якому вона перебувала, кваліфікуються за ст. 117 (діто-вбивство), як вбивство за пом’якшуючих обставин, а будь-який спів-учасник цього вбивства відповідатиме за ст. 27 і ст. 115, тобто за більш тяжке вбивство, оскільки особисті ознаки, що пом’якшують відпові-дальність матері немовляти, не можуть впливати на відповідальність інших співучасників.
 
РОЗДІЛ 3. СПЕЦІАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СПІВУЧАСТЬ
 
Крім розглянутих загальних виникає ціла низка, так званих спеціальних питань відповідальності за співучасть. До них належать:
1. Співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом.
2. Провокація злочину.
3. Безнаслідкова співучасть.
4. Невдале підбурювання чи пособництво.
1. Співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом. Згідно з ч. 2 ст. 18 КК спеціальний суб’єкт злочину має місце там, де злочин може вчинити лише певна особа. Таким чином, среціальний суб’єкт – це суб’єкт злочину, який крім загальних ознак (осудність і віку) наділений зокрема ще і додатковими ознаками, що і визначають його відповідальність за певною статтею КК (наприклад, службова особа, військовослужбовець тощо). Злочини зі спеці-альним суб’єктом можуть вчинити лише особи, що наділені ознаками спеці-ального суб’єкта. З цьго виникає питання, чи можлива співучасть у таких злочинах осіб, що немають ознак спеціального суб’єкта? Чи можуть ці особи відповідати за ті злочини, суб’єкт вчинення яких є спеціальним?
У статтях КК про співучасть немає прямої заборони на позитивне вирі-шення цього питання. КК не вказує, що співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом неможлива. Більше того, це питання прямо передбачено щодо зло-чинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини), спеціальним суб’єктом який є військовослужбовць. Наприклад, у ч. 3 ст. 401 прямо сказано, що співучасть у військових злочинах осіб, не зазна-чених у цій сатті (тобто не військовослужбовців), тягне відповідальність за відповідними статтями глави ХІХ Особливої частини КК про військові зло-чини.
Таке положення в кримінальному праві є загально визначеним і щодо ін-ших злочинів зі спеціальним суб’єктом: особи, що не є спеціальними суб’єк-тами, можуть відповідати за співучасть у цих злочинах. При цьому викона-вець цих злочинів може бути тільки спеціальний суб’єкт, а як організатор, підбурювач, пособник можуть виступати й інші особи, не наділені ознаками спеціального суб’єкта. Іноді об’єктивна сторона деяких злочинів описується в законі (диспозиції) так, що вона не виключає як співвиконавців і осіб, що не є спеціальними суб’єктами. Виходячи з цих положень, можна сформулю-вати кілька висновків:
  • виконавцем злочину зі спеціальним суб’єктом може бути лише особа, що володіє ознаками спеціального суб’єкта (наприклад, виконавцем отримання хабара є тільки службова особа) ;
  • якщо ж злочин зі спеціальним суб’єктом характеризується тим, що частина його об’єктивної сторони може бути виконана особою, що та-ким (спеціальним) суб’єктом не є, останній підлягає відповідальності як співвиконавець, за статтею, яка передбачає злочин зі спеціальним суб’єктом;
  • особи, що немають ознак спеціального суб’єкта, можуть виступати як організатори, підбурювачі, посібники того злочину, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт;
  • ці співучасники несуть відповідальність за певною частиною ст. 27 і тією статтею КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем, спе-ціальним суб’єктом. Наприклад, приватна особа, що організувала дачу-отримання хабара, несе відповідальність за ч. 3 ст. 27 і за відпо-відною частиною ст. 368.
Провокація злочину. Провакацією злочину визнається ситуація, коли особа підбурює (провокує) виконавця чи інших співучасників на вчинення злочину з метою його наступного викриття.
У судовій практиці була справа, коли сторож підсобного господарства підмовив двох робітниць вчинити крадіжку з поля зібраної напередодні куку-рудзи. Коли вони під’їхали до поля і почали вантажити мішки з кукурудзою, він підняв стрілянину і заримав їх за допомогою інших сторожів, що прибіг-ли на постріл. Як було встановлено, соторож бажав показати начальству свою ретельність і зовсім не мав наміру брати участь у крадіжці кукурудзи. Він діяв із метою наступного викриття виконавців.
Вирішуючи це питання, слід мати на увазі, що мотиви та мета у спів-учасників одного злочину можуть бути різними – кожний із них може керу-ватися різними спонуканнями, але це не виключає їх співучасті в цьому зло-чині. Звідси провокація злочину розглядається як співучасть у тому злочині, що спрвокований, оскільки розбіжності в мотивах у провокатора й інших співучасників не мають значення для притягнення їх до відповідальності. Тому в нашому прикладі сторож несе відповідальність за співучасть (підбу-рювання) до вчинення крадіжки кукурудзи.
Безнаслідкова співучасть має місце там, де виконавцю не вдалося вчи-нити закінчений злочин і він вчинив лише готування чи замах, на який його злочинну діяльність було припинено (прервано). Відповідно до ч. 4 ст. 29 у таких ситуаціях виконавець несе відповідальність за незакінчений злочин – за готування до злочину чи замах на злочин. Інші ж співучасники відповіда-ють за співучасть у готуванні до злочину чи співучасть у замаху на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій було припинено (прервано) злочинну діяльність виконавця. Наприклад, якщо виконавець за домовленістю з інши-ми співучасниками мав підпалити будівлю і знищити її, однак був затрима-ний на місці злочину, коли тільки намагався підпалити, його діїї (замах на підпал) кваліфікується за ч. 1 ст. 15 і ч. 2 ст. 194, а дії інших співучасників – за відповідною частиною ст. 27, ч. 1 ст. 15 і ч. 2 ст. 194 КК.
Невдале підбурювання чи пособництво має місце там, де можливий (передбачуваний, потенційний) виконавець, особа, якій пропонують спільно вчинити злочин, відхиляє цю пропозицію, що може виходити від підбурюва-ча, пособника чи, навіть організатора. Наприклад, підбурювач вмовляє особу вчинити вбивство, обіцяючи за це грошову винагороду. Однак особа відхиляє цю пропозицію підбурювача, не погоджується з ним, хоча б тому, що боїться викриття і можливого покарання.
У таких випадках немає угоди, яка є обов’язковою ознакою співучасті, немає тут згоди на спільне вчинення злочину, воно не відбуло. Внаслідок цього тут не може бути мови про співучасть. Тому відповідальність за прави-лами про співучасть тут виключається, отже ст. 27 застосована бути не може. У таких ситуаціях потенційний виконавець кримінальної відповідальності не несе, а інші співучасники відповідають за готування до злочину, який вони бажали вчинити, тобто за ч. 1 ст. 14 і відповідній статті Особливої частини КК, оскільки їх діяльність із підшукування співучасників є ні що інше, як готування до злочину, прямо зазначене в цій статті КК. В цьму прикладі підбурювач нестиме відповідальність за готування до вбивства.
 
3.1. Ексцес виконавця
 
Для того, щоб співучасник був притягнутий до відповідальності за зло-чин, вчинений виконавцем, він, як було підкреслено раніше, повинен бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. Між співучасниками повинна ма-ти місце угода на вчинення конкретного злочину. Однак практика зустріча-ється з випадкамм, коли окремі співучасники виходять за межі цієї угоди. Наприклад, пособник і підбурювач просили виконавця побити потерпілого, виконавець же вбив жертву. У цьому випадку і кажуть про ексцес (вихід за межі задуманого) виконавця.
Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем вчинені такі злочинні дії, що не охоплювалися ні прямим, ні непрямим умислом інших співучасників, виходили за межі угоди, що відбулася між ними. Отже, ексцес виконавця має місце там, де інші співучасники не передбачали, не бажали і свідомо не до-пускали виконавцем цих злочинних дій.
Розрізняють два види екцес: кількісний і якісний. Ця розбіжність має певне практичне значення, оскільки впливає на кваліфікацію, зокрема, на кваліфікацію дій виконавця.
Кількісний ексцес має місце там, де виконавець, почавши вчинювати злочин, який був обумовлений з іншими співучасниками, вчинює дії однорід-ного характеру, але більш тяжкі. Тут задуманий співучасниками злочин немо би «переростає» у більш тяжкий. Наприклад, співучасники домовилися вчи-нити крадіжку, а виконавець змушений був застосувати насильство при вилу-чені майна, оскільки зненацька застав у квартирі потерпілого, і тим самим вчинив вже не крадіжку, а грабіж чи розбій.
У цих випадках виконавець несе відповідальність за той більш тяжкий злочин, що він вчинив. В цьому випадку виконавець нестиме відповідальність за грабіж чи розбій (залежно від тяжкості застосованого ним насильства), тобто за ст. 186 або ст. 187. інші співучасники, які не усвідомлю-вали факт застосування насильства, відповідатимуть за співучасть у крадіжці, тобто за ст. 185 (з посиланням, у разі потреби, на відповідну частину ст. 27).
2) Якісний ексцес має місце там, де виконавець вчинює неоднорідний, зовсім інший, ніж був узгоджений співучасниками, злочин на додаток до то-го, що був узгоджений ними. При такому ексцесі виконавець відповідає за правилами реальної сукупності злочинів: за злочин, що був узгоджений зі співучасниками, і за той, що був наслідком його ексцесу. Наприклад, спів-учасники задумали вчинити крадіжку, виконавець, ввійшовши до квартири, зненацька застав там господарку будинку, і, застосувавши фізичне насильст-во, згвалтував її. У цьому випадку виконавець вчинив два злочині – крадіжку і згвалтування, а співучасники ж несуть відповідальність тільки за крадіжку.
Отже, співучасники, як при кількісному. Так і при якісному ексцесі ви-конавця за ексцес відповідальності не несуть (оскільки цей злочин не охоп-лювався їх умислом). Вони відповідають лише в межах угоди, що відбулася між ними, тобто за той злочин, що ними спільно був обумовлений. У ч. 5 ст. 29 прямо зазначено, що ними співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їх умисло.
 
3.2. Добровільна відмова співучасників
 
У сатті 31 регулюється питання про добровільну відмову співучасників. Причому самого визначення добровільної відмови співучасників закон не дає, відсилаючи до ст. 17, в якій визначається загальне поняття добровільної відмови. Це означає, що при добровільній відмові співучасників злочину не повинний бути доведенний до кінця при усвідомленні співучасниками фак-тичної можливості його завершення.
Однак при співучасті діє не одна, а кілька осіб, причому діїї їх опосеред-ковані свідомою поведінкою виконавця злочину. Відповідно тут враховують-ся такі положення:
Добровільна відмова виконавця розглядається за правилами ст. 17 і не має особливостей порівняно з добровільною відмовою особи, що діє індиві-дуально.
Інші співучасники при добровільній відмові виконавця несуть відпо-відальність за готування до злочину чи замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій добровільно відмовився виконавець від доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 31 КК). Наприклад, троє співучасників домовилися вчинити підпал будівлі з помсти до його власника. Підбурювач умовив виконавця вчинити цей підпал, а пособник приготував і дав виконавцеві бензин та інші предмети, необхідні для підпалу. Виконавець, з’явившись на місце злочину, пристосував все необхідне для підпалу, навіть запалив полум’я, але, усві-домлюючи повну можливість вчинити задумане, підпалювати будівлю не став, полум’я загасив, або злякався відповідальності. У цій ситуації вико-навець згідно зі ст. 17 відповідальності не несе. Підбурювач і пособник від відповідальності не звільняються: вони винні в замаху на підпал, оскільки дії виконавця були доведені до цієї стадії. Кваліфікація дій цих співучасників настає за ч. 1 ст. 15 і ч. 2 ст. 194.
Складним є питання про добровільну відмову співвиконавця. Частина 1 ст. 31 відсилає в цих випадках до ст. 17, що означає – добровільна відмова співвиконавця може полягати в діїї (бездіяльності), внаслідок яких запобі-гається закінчення злочину іншими співвиконавцями.
При вирішенні цього питання слід мати на увазі такі моменти:
а) відмова можлива на стадії готування до злочину і незакінченого зама-ху. Вона може бути виражена за загальним правилом в активних діях – спів-виконавець умовив інших співвиконавців не вчиняти злочин; повідомив мілі-цію і завдяки цьому співучасники були затримані; попередив жертву і вона змогла сховатися та інше. Але добровільна відмова тут можлива і шляхом бездіяльності, коли співвиконавець, добровільно відмовившись від продов-ження злочину, переконаний, що внаслідок його бездіяльності інші виконавці не зможуть довести злочин до кінця. Наприклад, спввиконавець, у якого була відмички чи знаряддя злому, боячись відповідальності, не йде на місце вчи-нення злочину, тому інші виконавці не можуть вчинити узгодженої крадіжки. Або, з’явившись на місце вчинення крадіжки, виконавець відмовляється вим-кнути сигналізацію, тому інші виконавці вчинити злочин не можуть. Якщо ж співвиконавці вчинять злочин яким-небудь іншим способом, то співвикона-вець, який добровільно відмовився, все одно відповідальності не несе, бо від-сутні як причинний, так і винний зв’язок із вчиненим іншими виконавцями злочином. При добровільній відмові одного із співвиконавців, інші співвико-навці несуть відповідальність за готування чи замах на злочин залежно від стадіїї, на якій мала місце добровільна відмова;
б) можливадобровільна відмова співвиконавця і при закінченому замаху, коли він сам чи за допомогою інших запобігає настанню наслідків злочину. Наприклад, коли два виконавці, вирішивши вбити з помсти потерпілого, ски-нули його з мосту в річку і втекли з місця події. Один із них, почувши, що жертва кличе на допомогу, повернувся і, витягши потерпілого з води, вряту-вав йому життя. Цей співвиконавець запобіг смерті жертви, активно втрутив-ся в розвиток причинного зв’язку, внаслідок чого не настала смерть. В цьому вмпадку у нього є добровільна відмова і відповідальності за замах на вбивство цей співвиконавець не підлягає. Інший же співвиконавець відпові-датиме за замах на вбивство.
4. Організатор, підбурювач і пособник звільняються від кримінальної відповідальності в зв’язку з наявністю добровільної відмови лише тоді, коли вони своїми діями (як правило, активними) попередять вчинення злочину ви-конавцем (наприклад, обеззброять його, попередять потерпілого, передадуть виконавця до органів влади тощо). Крім того, добровільна відмова співучас-ників має місце і тоді, коли вони своєчасно повідомлять відповідні органи державної влади (міліції, прокуратурі й ін.) про те, що готується або вчи-нюється злочин. Причомут в цьому випадку добровільна відмова не виключа-ється і тоді, коли органам влади з якихось причин не вдалося запобігти зло-чину.
Добровільна відмова пособника може полягати й у пасивних діях. Нап-риклад, він не надав знаряддя чи засоби вчинення злочину, не усунув переш-коди до вчинення злочину (не відключив сигналізацію), внаслідок чого злочин виконавцем не було вчинено ч. 2 ст. 31.
У вмпадку добровільної відмови кого-небудт із співучасників – викона-вець і інші співучасники несуть відповідальність за готування чи замах на злочин залежно від того, на якій стадії їх діяльність було припинено ч. 3ст. 31.
5. Якщо є співучасник намагався запобігти злочину, який він повинен був вчинити, але це йому не вдалося (виконавець все-таки довів злочин до кінця), то такі діїї співучасника розглядаються як діяльне каяття й оціню-ються як обставина, що пом’якшує покарання.
 
РОЗДІЛ 4. ПРИЧЕТНІСТЬ ДО ЗЛОЧИНУ
 
Співучасть у злочині слід відрізняти від причетності до злочину.
Причетність до злочину – це умисна дія або бездіяльність, яка пов’язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об’єктивної й суб’єктивної спільності зі злочинною діяль-ністю такої особи.
Діяльність, яка утворює причетність до вчиванюваного іншою особою (іншими особами) злочину, хоча і має певний зв’язок із таким злочином, од-нак вона: 1) не є складовою частиною об’єктивної сторони цього злочину; 2) із необхідності не обумовлює його злочинний результат; 3) не утворює єд-ності наміру особи, яка вчинила злочин, і особа, яка причетна до його вчи-нення.
Суспільна небезпека причетності до злочину обумовлюється тим, що во-на створює умови для вчинення злочинів, нейтралізує діяльність суду, орга-нів досудового слідства та дізнання зі своєчасного виявлення, припинення та розкриття злочинів.
У теорії кримінального права традиційно виділяють три види причетнос-ті: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину; 2) неповідломнення про злочин; 3) потурання злочину. Але положення нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину – заздалегідь не обіцяне сприяння учас-никами злочинних організацій (ст. 256).
Заздалегідь не обіцяне приховування злочину – це умисна але заздалегідь не обіцяна діяльність особи по приховуванню злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або сприянню іншим чином приховуванню злочину. Згідно з ст. 396 КК така діяльність є кримінально караною лише у випадку, якщо вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Таким чином, зазда-легідь не обіцяне приховування злочину невиликої чи середньої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, хоча при цьому з формальної точки зору не перестає бути причетністю до злочину.
Укриття злочинноїдіяльності учасників злочинних організацій буде заз-далегідь не обіцяним за умови, що воно не обіцяне до створення організації чи до моменту завершення окремих злочинів, вчинюваних злочинною органі-зацією.
Неповідомлення про злочин має місце тоді, коли особа, достовірно знаю-чи про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин, не повідомлює про це відповідним органам.
Неповідомлення про злочин є причетністю до злочину як у випадку, ко-ли воно не було заздалегідь обіцяним, так і у випадку, коли воно було обіця-не до моменту підготовки чи вчинення злочину. У ч. 7 ст. 27 КК прямо зазна-чено, що не є співучастю обіцяне до закінчення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин.
Чинний КК не передбачає такого спеціального складу злочину, як непо-відомлення про злочин. Особи, які вчинилинеповідомлення про достовірно відомий злочин, підлягають кримінальній відповідальності, якщо вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину. Це може бути, наприклад, тоді, коли неповідомлення про злочин є складовою приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК). Неповідомлення про злочин, поєд-нане із завідомо неправдивим показанням або відмовою свідка давати пока-зання, за наявності підстав підлягає кваліфікації за ст. 384 або ст. 385 КК. Якщо заздалегідь не обіцяне неповідомлення про злочин створює умови, яуі сприяють злочинній діяльності учасників злочинної організації, вчинене слід кваліфікувати за ст. 256 КК.
Потурання злочину – це невиконання особою покладених на неї юридич-них обов’язків по запобіганню чи припиненню злочину. Потурання характе-ризується бездіяльністю особи, тобто невчиненням нею необхідних для при-пинення злочину дій, які у конкретному випадку ця особа повинна була і могла вчинити, щоб не допустити вчинення злочину.
У теорії кримінального права розрізняють потурання у широкому та ву-зькому розумінні. у широкому розумінні, потуранням визнається бездіяль-ність будь-якої особи, яка не припиняє правопорушення, створює умови для його вчинення. Потурання у вузькому розумінні означає тільки бездіяльність спеціально зобов’язаної особи, яка полягає у невиконанні обов’язку щодо припинення злочину. Кримінально караним є потурання у вузькому розумін-ні.
Також потурання можливе на стадії незакінченого злочину. Невчинення певних дій, які особа за своїм статусом повинна була вчинити, після закін-чення злочину не може визнаватися потуранням і за наявності підстав може розглядатися як інший вид причетності або інший вид злочинної діяльності.
Кримінально-правова оцінка потурання, яу і приховування злочину, зна-чною мірою залежить від суб’єктивного моменту, а саме: чи було воно зазда-легідь обіцяним. У разі, коли потурання було заздалегідь обіцяним і його змістом було усунення перешкод для вчинення злочину, воно утворює спів-участь у злочині (у вигляді пособництва). Якщо потурання не було заздале-гідь обіцяним, за наявності воно може бути визнаним відповідним службо-вим зловживанням (наприклад, статті 364, 423 КК). Умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, утворює спеціальний склад військового злочину (бездіяльність військової влади) і потребує кваліфікації за ст. 426 КК.
Заздалегідь не обіцяне сприяння учасниками злочинних організацій – це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних із створенням та функціонуванням зло-чинних організацій. Насамперед, йдеться про причетність до злочину, перед-баченого ст. 225 КК. При цьому таким видом причетності охоплюються діян-ня, які не піддаються під інші види причетності (приховування злочину, неповідомлення про злочин, потурання злочину).
 
ВИСНОВОК
 
Таким чином, ми розглянули кримінальну відповідальність співучасни-ків та групи осіб які вчинили злочинні діяння. І темер можимо зробити вис-новки:
Злочинна діяльність груп є одним із небезпечних видів злочинної діяльності і у переважній більшості випадків початковою формою органі-зованної злочинності – діяльність злочинної організації як найнебезпечні-шого виду злочинної діяльності.
Згідно з статті 26 Кримінального кодексу України призводить до абсурдного висновку – що співучасть не розглядається як вчинення злочину групою осіб. Тому що на мій погляд, всі особи яки брали участь у злочині за попередньою домовленість (співучасники) вже є групою осіб.
В цьому випадку, якщо злочин вчинений двома співучасниками, один з яких був виконавцем, а другий – пособником, згідно зі ст. 26 і ч. 1 ст. 27 Кримінального кодексу України, вони вже створили злочину групу і спільно вчинили злочин, а тому повинні нести відповідальність за вчинення злочину групою осіб.
На підставі цих головних висновків пропоную викласти статтю 28 Кримінального кодексу України у такій редакції:
“Стаття 28. Вчинення злочину двома особами, групою осіб або злочинною організацією.
1. Злочин визнається вчиненим двома особами, якщо у його вчиненні брали безпосередньо участь двоє суб’єктів злочину, які діяли без попередньої змови або за попередньою змовою між собою.
2. Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили три або більше особи, які діяли без попередньої змови між собою.
3. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (три і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, тобто стійким ієрархічним об’єднанням трьох і більше осіб, які зорганізувалися для спільної діяльності з метою вчинення одного чи багатьох тяжких або особливо тяжких злочинів або з метою керівництва чи координації злочинної діяльності або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”.
Така редакція ст. 28 Кримінального кодексу охоплює всі види вчинення злочину кількома особами і передбачає їх відповідальність, яка узгоджується з іншими положеннями кримінального закону України і науковими досягненнями.
Що стосується кваліфікації діяння, вчиненого двома особами (парою), яке має кваліфікуючу ознаку: “вчинення діяння групою осіб”, то до внесення до Кримінального кодексу відповідних змін таке діяння має кваліфікуватися за цими нормами, але покарання повинно призначатися значно меншою мірою, як правило, за альтернативним покаранням, передбаченим цією нормою закону.
Тому в курсовій роботі було доцільним проаналізувати поняття співу-часті, її форми та види. Також розібрати відповідальність співучасників, спеціальні питання щодо відповідальності співучасників, ексцес виконавця, добровільна відмова співучасників та причетність до злочину.
Тому що, не має злочину групою осіб без їхньої співучасті.
 
ЛІТЕРАТУРА:
  1. Конституція України. – К. : Видавець Фурса С. Я., 2006р.
  2. Кримінальний кодекс України. – К. : Паливода А. В., 2010р.
  3. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К. : Паливода А. В., 2010р.
  4. Волженкин Б. В. Понятие должностного лица как субъекта должностного преступления // Соц. законность. – 1975. – №10. – С. 45-47.
  5. Гельфанд И. А. Хозяйственные и должностные преступления в сельском хозяйстве. – Киев, 1970. – 125 с.
  6. Гродецький Ю. В. Добровільна відмова при співучасті. Автореферат канд. дисерт. – Харків, 2002. – 20 с.
  7. Кваша О. О. Організатор злочину. Автореферат канд. дисерт. – Київ, 1999. – 18 с.
  8. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина особлива. Курс лекцій. – Київ: Генеза, 1998. – 592 с.
  9. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. – 416 с.
  10. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів. – Київ: Генеза, 2000. – 200 с.
  11. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – Київ: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с.
  12. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ-Харків, 2001. – 416 с.
  13. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник. – Київ: Правові джерела, 2002. – 432 с.
  14. Литвак О. М. Держава і злочинність – Київ: Атіка, 2004. – 302 с.
  15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. -Київ, 1994. – 800 с.
  16. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – Київ, 1995. – 472 с.
  17. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002. – Київ: А. С. К., 2003. – 560 с.
  18. Практика судів України в кримінальних справах. – Київ, 1993. – 352с.
  19. Практика судів України у кримінальних справах 1993-1995. – Київ, 1996. – 332 с.

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фото Капча