Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

Сучасна багатопартійність в Україні фактично почала складатися з кінця 50-х років, коли було засновано нелегальну організацію «Український робітничо-селянський союз», який проіснував до 1961 р. У середині 70-х років у Києві було створено «Українську Гельсінську групу» (37 чоловік), серед активістів якої були М. Руденко, Л. Лук'яненко, Н. Світлична, В. Чорновіл, Ю. Шухевич та ін. На початку80-х років виникають Український демократичний союз, Український культурологічний клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух «Зелений світ» тощо. Чисельність цих угруповань була невелика. Соціальний склад – переважно представники творчої інтелігенції та студенти. Восени 1988 р. виникло масове громадсько-політичне об'єднання «Рух», яке зародилося у середовищі київських письменників. Отже, можна вважати, що першим етапом формування багатопартійності в Україні був тридцятирічний термін від хрущовської відлиги до горбачовської перебудови, коли виникали й формувалися (в основному нелегально) політичні об'єднання і рухи, які пізніше ставали підґрунтям політичних партій.

Другий етап багатопартійності охоплює період з кінця 80-х років до середини 1991 р. (після скасування 6-ї статті Конституції СРСР про політичну монополію КПРС). У цей час започатковується процес формування політичних партій. Тоді їх було створено близько 20. Суспільно-політичне життя в республіці розвивалося двополярно. На одному; полюсі була Компартія України, усередині якої починають формуватися платформи (майбутні самостійні партії), а на протилежному полюсі – блок партій і рухів, які стали називати себе демократичними.

Третій етап розпочався після серпневих подій 1991 р., після чого процес формування багатопартійності в Україні набирає не тільки широкого розмаху, а й стає на певну юридичну основу. Правовий статус політичних партій закріплюється реєстрацією в Міністерстві юстиції республіки, триває діяльна підготовка до прийняття Закону про політичні партії, що дасть змогу швидше сформувати дійсно демократичну політичну систему держави.

Багатопартійність 80-90-х років в Україні не була викликана нагальною соціально-класовою потребою, як це було на початку століття. Тепер соціально-політичні проблеми загострювалися й активно дискутувалися не широкими народними масами, а групами політиків, які вийшли на політичну арену і набували популярності, нерідко нетривалої, на фоні абсурдної, багато в чому потворної та непослідовної внутрішньої та зовнішньої політики тодішнього радянського керівництва, управлінських структур на місцях.

Реальний «плюралізм, зокрема у формі багатопартійності, на який покладалися великі надії, як більш-менш завершений ще не склався, хоча, здавалося б, цьому було приділено чимало часу». Тривале панування КПРС як партії-»авангарду» «обумовило особливі складнощі на шляху утворення дієздатних партій звичайного «неавангардного» типу. Більшість з них виникла на антикомуністичній хвилі, народжувалася з бунту проти монополії однієї партії. А утворення такого характеру... нерідко нестабільні й слабкі».

Важливо, проте, ще раз звернути увагу й нагадати про умови, в яких відбувалися корінні політичні зміни на теренах колишнього Радянського Союзу. Втрата верхівкою КПРС та партійно-державною бюрократією на чолі з М. Горбачовим політичного довір'я з боку широких трудящих мас, у тому числі й мільйонів рядових комуністів, призвело вже на початку 90-х років до фактичного розпаду КПРС. Цей процес супроводжувався масовим виходом з партійних лав не тільки вчорашніх функціонерів, а й рядових її членів, особливо із складу робітничого класу та інженерно-технічних працівників. Події серпня 1991 р. поставили остаточну крапку на політичному ладі Радянського Союзу, а незабаром почався стрімкий розпад великої держави під натиском зміцнілих національних політичних сил (рухів, партій, лідерів) у колишніх союзних республіках, а також Російській Федерації. Багато хто з сучасних політологів вважає, що саме політичні сили Росії йшли в авангарді розвалу Радянського Союзу. Може, це й так. Але незаперечним є факт, що на той час склався своєрідний симбіоз відцентрових і доцентрових політичних сил за відвертої участі певних закордонних кіл, який став вирішальним у деградації та деморалізації загальносоюзних структур влади. Політичне фіаско М. Горбачова у більшості людей викликало швидше злорадість, ніж співчуття. Це був типовий приклад політичного банкрутства.

Утворення на території Радянського Союзу п'ятнадцяти незалежних, суверенних держав сприяло приходу до влади нових політичних партій та рухів, які мали загальне яскраво виявлене національно-самостійницьке спрямування. Заборона комуністичних партій в Росії, Україні, Латвії, Естонії або трансформація колишніх компартій (Литва, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Молдова та ін.), заново створені національні партії соціал-демократичного напряму, дали значну політичну перевагу партіям національним, націонал-демократичним, ліберально-демократичним та соціал-демократичним.

Однак через певні обставини жодна така партія не змогла скористатися сприятливим моментом й закріпити за собою становище лідера у суспільстві. Серед багатьох причин цього можна назвати: організаційну неспроможність, ідейно-політичну аморфність, амбіції деяких лідерів, брак політичної культури партійних еліт, програмну непослідовність і суперечливість проголошених гасел, що часто не відповідали реальній політичній діяльності. Внутрішньопартійні чвари, які здебільшого завершувалися розколами та дробленням, послабляли в цілому національні, демократичні й ліберальні політичні сили.

Відновлення у політичних правах Компартії України восени 1993 р., яка протягом короткого часу (декілька місяців) за кількістю членів вийшла на перше місце, значно посилило лівий фланг політичного спектру української багатопартійності.

Сучасні реали та особливості. Сьогодні багатопартійність в Україні має фактично три політичних напрями, тобто таку класичну схему, яка характерна для більшості сучасних демократичних держав. Це політичні партії лівої, правої та центристської орієнтацій.

Уважне знайомство з партійними програмами, з програмними документами партій усіх напрямів виявляє не тільки їхню змістовну та смислову ідентичність, а й фактичну єдність