Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

Варто, однак, мати на увазі, що партії трьох названих політичних напрямів не є чимось стійким, монолітним, до кінця оформленим. У кожному з цих партійних угруповань, звичайно, є свої радикали й ліберали, консерватори й реформатори, екстремісти й помірковані соціально-економічна ситуація в державі, загострення внутрішньополітичної боротьби спонукають їх лідерів постійно дбати про зміцнення авторитету своїх партій, оскільки перспектива політичної поразки для деяких з них може означати і політичний крах.

Тенденції об'єднання політичних партій та активна робота щодо посилення впливу на громадські організації та рухи помітні вже тепер. Зокрема, Комуністична партія України у своєму новорічному привітанні трудящим зробила заяву: «Компартія України орієнтується на мирний прихід трудящих до влади на чолі з лівими силами – комуністами, соціалістами, селянською партією – на виборах у 1998 і 1999 роках. Програму конкретних дій має визначити III з'їзд.

Не відстають у цьому й праві та правоцентристські партії.

З ініціативою політичного об'єднання виступив Рух, який зумів зосередити навколо себе такі політичні об'єднання: Конгрес української інтелігенції (Іван Драч), Товариство «Просвіта» (Павло Мовчан) і Всеукраїнське об'єднання ветеранів (Ігор Юхновський).

Намагання сформувати центристський передвиборний блок простежуються і в партіях ліберально-демократичної орієнтації. Слід звернути увагу, що до цієї низки політичних сил України певну заінтересованість виявляють представники президентських та урядових владних структур. Здається, період, коли політичні лідери та їх оточення активно дистанціювалися від будь-якої партійної належності, минув. Тепер президентські та урядові кола усвідомили, що від формування демократичної політичної системи в Україні їм не заховатися за ширмою якоїсь невиразної позапартійності. Час чітко політичне визначитися. А це означає, що партійно-політична належність майбутніх українських президентів, глав урядів та їхніх кабінетів стає реальністю. Тому й триває нині у владних колах та структурах пошук свого партійно-політичного обличчя. Тому й шляхи обираються різні. Помітними, однак, є тут три тенденції.

Перша виявляється у прагненні ввійти в довіру і вступити до лав уже сформованих партійних систем, здебільшого правої і правоцентристської орієнтації. Проте такий шлях дається дорогою ціною, бо потребує значних політичних поступок цим силам, що неминуче викличе політичне обурення опонентів.

Друга тенденція пов'язана зі спробами створити «власні» політичні партії, які могли б стати ідеологічними бастіонами у майбутніх виборах. Наприклад, у грудні 1996 р. була створена й зареєстрована Міністерством юстиції України Аграрна партія на чолі з віце-прем'єром Кабінету Міністрів М. Зубцем.

Третя тенденція полягає у спробах блокуватися з партіями центристської орієнтації. Але малочисельний склад більшості цих партій слабо впливає на електорат республіки. Відсутність надійної соціальної бази та програмна невиразність теж роблять такий альянс примарним. Відомий політолог М. Михальченко зазначає: «Частина малочисельних (фантомних) партій, які існують головним чином на папері, або зникне, або ввійде в більш потужні партії та блоки. Процес укрупнення політичних партій стане популярнішим. Творення нових політичних організацій практично зійде нанівець».

Соціально-економічні важелі політичного успіху. Провідною тенденцією найближчого політичного майбутнього в Україні буде, безумовно, загострення боротьби усіх політичних сил – за електорат, за голоси виборців у виборах 1998-1999 рр. Переможуть ті політичні сили, програми яких будуть найбільш привабливі своєю здійсненністю.

А який же стан у соціально-економічному житті сьогоденної України і який настрій масового українського електорату? Слід відверто сказати, що політика корінного соціально-економічного переорієнтування держави після 1991 р. дала результати тільки в її-рушійній частині. Так, Український центр економічних та соціальних досліджень разом з представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні наголошують на прогресуючих тенденціях економічної деградації України, зубожінні більшої частини її населення. «За п'ять років незалежності Україна втратила близько половини свого промислового та сільськогосподарського потенціалу. У 1996 р. ВВП (внутрішній валовий продукт) становив близько чверті від рівня 1990р. За даними дослідників «Соціс-Геллап» у 67 відсотків населення держави реальні прибутки в місяць становлять до 50 гривень». За матеріалами світового банку, рівень споживання третини громадян України (17 млн. чоловік) на 10 відсотків нижчий від межі фізичного виживання. Дійсно, маючи такі гнітючі, загрозливі показники, якщо нічого не зміниться на краще, розраховувати на підтримку виборців з боку представників влади та політичних партій, які пов'язані з владними структурами чи впливають на них, навряд чи реально.

 

 

Багатопартійність, яка виникла й почала складатися в умовах горбачовської перебудови, а також у перші півтора-два роки після розпаду Радянського Союзу, в чомусь була схожа з політичною обстановкою у Російській імперії на початку XX століття, а в чомусь разюче відрізнялася від неї. Схожість ситуації була в тому, що в політичне життя країни бурхливо почали вторгатися численні політизовані групи, угруповання, рухи й просто об'єднання, які проголошували себе партіями.

Спочатку ці нові партії здебільшого на мітинговому рівні намагалися формулювати свої програмні положення, проголошували й жваво тиражували різного роду політичні маніфести та звернення.

Джерелом багатопартійності стали дві тенденції у громадсько-політичному розвитку радянського суспільства в другій половині 80-х років. Перша