Створення «замовних» творів історичного змісту на початку XVI ст.: Велике князівство Литовське та Московське князівство

У статті аналізується спільне та відмінне у методах створення ідеологічних творів, що виникають у Східній Європі на початку XVI ст. у Молдавському князівстві, Великому князівстві Литовському та Московському князівстві. Також звертається увага на коло використаних при укладанні джерел та ставленні до них авторів цих творів.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, літописи, текстологія, Велике князівство Московське, «Посланіє» Спиридона-Сави.

 

В статье представлен анализ общего и различающегося в методах создания идеологических произведений, которые возникают в Восточной Европе в начале XVI века в Молдавском княжестве, Великом княжестве Литовском и Московском княжестве. Также внимание фокусируется на круге источников, использованных при создании этих памятников и отношении к этим источникам авторов.

Ключевые слова: Великое княжество Литовское, летописи, текстология, Великое княжество Московское, «Послание» Спиридона- Саввы.

The article presents an analysis of common and different in methods of creating ideological works appeared in Eastern Europe at the beginning of the XVI century in the Moldavian Principality, Grand Duchy of Lithuania and Muscovy. Author also pay attention to the range of sources used in the creation of these monuments.

Keywords: Grand Duchy of Lithuania, chronicles, textology, Grand Duchy of Moscow, The Epistle of Spiridon-Savva.

 

Б. Гене, відштовхуючись від того, як залежали історичні тексти від офіційної ідеології, запропонував поділ середньовічної історіо- • графії на три групи. По-перше, це неофіційні твори, автори яких працювали поза замовленням і закладали у них свої власні ідеї та переконання. Влада не впливала на процес написання цих текстів та не винагороджувала авторів1. Другу групу представляють твори, на створення яких надихали володарі, і в яких відбивалися їхні погляди. Володарі сприяли їхньому поширенню, але приховано. Ці твори були, за означенням Б. Гене, офіціозними, але не офіційними. Нарешті, третю групу становить офіційна історіографія, це твори, які були замовлені владою історикам, що згодом стають офіційними історіографами   . Резюмуючи, можна сказати, що твори насправді діляться на замовні та незалежні (умовно кажучи, оскільки і незалежні історики теж виражали певну політичну позицію).

Ця класифікація більше відноситься до історіографії Західної Європи, для якої характерні авторські історичні твори. Для анонімної історіографії, до якої належать пам’ятки, що нами розглядатимуться, цей поділ не підходить, оскільки нам невідомі мотиви, якими керувалися автори, що їх створювали. Якщо говорити про літописання, то, починаючи із праць О. Шахматова, вважається, що літописи – це політично ангажовані тексти (див., наприклад, аналіз гіпотези про «політичну ангажованість» київського літописця ХІІ ст.  ). Д. Ліхачов виразив цю точку зору таким чином: «Уявлення про те, що літописи укладалися за особистою ініціативою у тиші монастирських келій, давно облишені» . Соціальний склад літописців визначався вченим як різноманітний, із помітним переважанням осіб, що мали високий суспільний статус та брали активну участь у політичному житті, дипломати . Отже, на думку Д. Ліхачова, основною функцією літописання була політична.

Однак останнім часом з’ являються і інші погляди на функції літописів у суспільстві . Найцікавішою версією функцій літописання є «контамінована», яку запропонував Т. Гімон. Він вважає літописи документом, «до якого зверталися з метою отримання автентичної інформації про минуле для вирішення будь-яких практичних завдань у теперішньому» . Це, очевидно, більш ніж справедливо для історіографії ХУ-ХУІ ст., коли у Східній Європі з’явля- ються твори, що належать до історичного жанра, але несуть в собі певне свідоме політичне ядро, тобто створені заради якоїсь певної ідеї.

Це невеликі за обсягом тексти, які стисло (у різний спосіб) доводять походження влади певного князівства від Риму. Ці твори можна назвати замовними, оскільки є всі підстави стверджувати, що причиною виникнення цих текстів було замовлення. М. Бичкова, аналізуючи політичні тенденції, що містяться у цих пам’ятках, називає їх «особливими генеалогічними пам’ятками» або «великокняжими родослів’ями», також виділяючи їх в окрему групу . Однак викладена у цих пам’ятках великокнязівська генеалогія вписується у більш загальний контекст. Це вписування відбувається як на очевидному рівні (вибір протопласта князівської династії, часу «приходу» римлян на описувані території, пов’язаність протопласта із певним часовим та історичним контекстом), так і на неочевидному (вибір історичної перспективи, вибір джерел для викладу, використання посилань на ці джерела).

Одним із перших таких творів, що належить слов’янській культурі, можна назвати т. зв. «Слов’яно-молдавський літопис 1359-1504 рр. « . Він є одним із 13 додатків до Воскресенського літопису початку XVI ст. Оригінальна назва літопису – «Сказание вкратці о молдавскых господарехъ, отколе начасА МолдовскаА земли въ літо 6867»   . Текст умовно розділяється на три частини: перша являє собою епонімічну легенду про походження молдаван та валахів від православних братів Романа і Влахати, які переселилися з Венеції до Риму. Нащадки цих «старих римлян» у XIII ст. поселилися у Марамуреші з дозволу угорського короля. У цій частині є також опис легендарного утворення Молдавського князівства Драгошем- воєводою, який прийшов на ці землі на полювання та поселився тут11. Друга частина вміщує в собі тільки перерахування князів із вказанням років княжіння. Третя частина суттєво відрізняється від попередніх тим, що вона датована. Як вважає А. Болдур, остання частина була приписана московським книжником, компілятором Воскресенського літопису . А загалом «Слов’яно-молдавський літопис» був створений при дворі Стефана