Створення «замовних» творів історичного змісту на початку XVI ст.: Велике князівство Литовське та Московське князівство

На відміну від «Слов’яно-молдавського літопису» та «Послания» Спи- ридона-Сави, із замовним характером Другого зводу виникають проблеми. Літописи Великого князівства Литовського є анонімними творами, тому ми можемо лише робити певні припущення щодо того, хто і як долучався до процессу їх укладання.

Більшість дослідників вважають, що Другий звід літописів ВКЛ з’являється в оточенні відомого литовського магната Альбрехта Гаштольда, який з 1503 р. обіймав високі посади і був паном-радним, а з 1522 р. і до своєї смерті у 1539 р. був канцлером ВКЛ .

Тільки останнім часом К. Гудмантас намагається з’ясувати питання пов’язаності із літописанням конкретних осіб з оточення Гаштольда та розкрити механізм створення самого тексту. Він пише: «... нам невідомо, хто конкретно в оточенні Гаштольда був пов’язаний з написанням літописів. У історіографії це питання майже не ставилося, мабуть, у зв’язку з відсутністю досліджень на тему клієнтели і двору канцлера. Швидше за все це були його слуги. Вони були різними. Вищого «рангу» – писарі (секретарі) Мартін Тур, Венцлав Міколаєвіч , Богдан Семашко.. Це могли бути і прості дяки. Кваліфікація дяків була скромніша – швидше за все тільки «мова руська», можливо ще якісь навички польської та латини. Хоча Стрий- ковський і лаяв “дяка простака” (за хронологічні погрішності), створюється враження, що йому особи літописців вже не були відомі. Отже і його слова можна прийняти лише як гіпотезу, не більше того»   .

К. Гудмантас вказує на те, що тексти літописів є гетерогенними, як і «оточення Гаштольда, в якому були присутні професіонали високого классу, у тому числі і члени віленського капітулу. Вони уміли писати за усіма правилами риторики. Досить пригадати меморіали Гаштольда, адресовані королеві Боні Сфорца, особливо меморіал від 1525 р., в якому відчувається рука доброго стиліста. Можна сумніватися, що ним був сам Гаштольд, який, не дивлячись на масштаб своєї особи і високий інтелект, швидше за все не володів латиною на такому високому рівні. Хоча основу даного тексту безумовно складали вказівки канцлера, що було звичайною практикою того часу. Окрім висококваліфікованих професіоналів, існували особи з скромнішою освітою і можливостями».

Також К. Гудмантас намагається знайти безпосереднього автора літопису. Він наголошує на участі у складанні Легендарної частини «руської людини», хоча і зазначає, що у «редакціях ця участь виявляється різною мірою. Менше всього її в списку Красинського, що передає найбільш ранню з версій Легендарної частини» . У той же час він наголошує на досить доброму володінні автором Легендарної частини литовською мовою, а також вказує на добре знайомство із польськими текстами.

Тож, підсумувавши усе вищевказане, К. Гудмантас пропонує звернути увагу на Венцлава Миколаєвича, як на безпосереднього учасника, що створював літопис . Однак, остання теза вченого є дуже сумнівною: якщо приймати версію, що Венцлав Миколаєвич був Михалоном Литвином (яку розділяє і сам К. Гудманатас), то він навряд чи писав би «руською мовою», з огляду на його негативний погляд на неї.

Так, наприклад, у Михалона Литвина у «Трактаті про нрави татар, литовців і москвитян» зустрічаємо наступні слова: «Ми вивчаємо московські письмена, які не несуть в собі нічого давнього, які не мають нічого, що б побуджувало до доблесті, оскільки рутенська мова чужа нам, литвинам, тобто італійцям» .

Крім того, з огляду на систему роботи літописців, видається неправильним шукати одну людину, що створювала увесь цей текст. Більш перспективною, здається, є спроба подивитися на роботу над текстом легенди як на колективну . Для тих, хто працював у канцелярії ВКЛ, колективна робота була звичайною справою .

Щоб мати певне уявлення про систему роботи авторів замовних творів, до порівняння можна залучити подібний типологічно до Легендарної частини текст: «Послання» Спиридона-Сави («Послання про Мономахов вінець»)  . Усі джерела першої частини «Послання», у якій він викладає походження влади московських князів від імператора Августа, встановити у даній праці неможливо, але ми і не ставимо такої мети. Порівняння має показати на прикладах із «Послання» подібність чи відмінність системи праці над подібним твором однієї людини.

Як вже було зазначено, у даній роботі приймається точка зору Р. Дмітрієвої про первинність «Послання» по відношенню до «Сказання про князів Володимирських»  та точка зору О. Алєксєєва про належність «Послання про Мономахов вінець» митрополиту Спиридону .

О. Алєксєєв, аналізуючи твори митрополита Спиридона, пише, що «автор не запозичав безпосередньо з одного джерела у інше, а використовував певні підготовчі матеріали, а також звертався до раніше використаної аргументації, що цитував по пам’яті»  та що він « (Спиридон. – К. К.) був переважно компілятором, який складав свої твори з більш чи менш пространних творів, що побутували в руській книжності того часу» . Подивимося, яким чином це відобразилося у «Посланні».

Усі дослідники, що вивчали «Послання» Спиридона-Сави, вказували на важливість вивчення джерел цієї пам’ ятки. По-перше, джерела допомагали визначити першість «Послання». Наприклад, «Передмова» інока Ісайї до творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта 1371 р., процитована Спиридоном-Савою майже повністю, була скорочена наступними редакторами .

Однак не усі свої джерела Спиридон-Сава цитував настільки широко та дослівно, як «Передмову» Ісайї.