Суд і судочинство на Буковині (остання чверть XVIII – початок XX ст.)

Вивчаючи архівні матеріали встановлено, що особа, яка за своїм майновим станом не могла заплатити судові витрати по веденню справи, могла просити суд про визнання за нею права бідності. Право бідності визнавалося й за іноземцями, якщо в їхній державі законодавство визнавало це право. Якщо виникали сумніви, то суд робив запит до Міністерства юстиції. Якщо за особою визнавалося право бідності, вона отримувала певні права. А саме:

- сторона тимчасово звільнялася від всякого роду внесків і зборів по справі;

- сторона звільнялася від забезпечення додаткових витрат по справі;

- по справах, в яких сторони могли діяти в суді лише черед адвоката, особа з правом визнання бідності діставала право на те, щоб суд призначив їй безкоштовного адвоката. По справах, які не вимагали обов’язкової присутності адвоката, сторона мала право на подання позиву за місцем проживання, причому суд зобов’язаний був усні твердження сторони зафіксувати в протоколі і відправити цей протокол в суд, де мала розглядатися справа, до того ж призначити безкоштовно захисника з чинів прокуратури чи суду.

Встановлювати право бідності могли тільки суди першої інстанції.

Суд мав право завершити розгляд справи мировою угодою. У випадку примирення зміст мирової угоди вносився до протоколу. Зі згоди сторін суд мав право покласти обов’язок примирити осіб процесу на одного із своїх членів або на іншого суддю і призупинити розгляд справи на час ведення переговорів. Мирова угода супроводжувалася присягою осіб.

Цивільні суди розглядали спірні справи про отримання спадщини, про поділ майна. Закон оберігав інтереси законних спадкоємців, через те було встановлено певні обмеження стосовно прийняття спадщини.

Цивільно-процесуальне законодавство надавало широкі можливості учасникам процесу на подання доказів, розпорядження своїми процесуальними правами. Навпаки, суд був пасивним, він лише сприймав і оцінював поданий сторонами матеріал.

Слід зазначити, що у другій половині ХІХ ст. на Буковині селяни стали більш активними учасниками цивільно-правових відносин, особливо в галузі зобов’язального права.

В четвертому розділі “Кримінальний процес і шляхи його розвитку” висвітлено питання організації кримінального судочинства, своєрідність розгляду політичних справ.

Кримінальне судочинство базувалося на взаємозв’язку кримінального права і кримінального процесу. Кримінальне право складалося з системи норм, які визначали найбільш небезпечні для суспільства й існуючого порядку в Австрійській імперії злочини та умови покарання за скоєне протиправне діяння. Кримінальний процес розглядався як встановлений порядок, система діяльності судових органів з провадження кримінальних справ, зумовлена необхідністю боротьби зі злочинністю шляхом реалізації вимог кримінального законодавства.

Проаналізувавши законодавство Австрійської імперії визначено перелік особливих причин для відкриття кримінальної справи:

- у випадку державної зради, заворушення чи повстання (обмін листами підозрілого змісту або підозрілі зустрічі з особою, яку вважали політично ненадійною або яка належала до забороненої державою партії, або ж отримання подарунків від таких осіб і партій) ;

- по злочинах вбивства дітей, підкинення дитини або аборту, – якщо були письмові підтвердження медичних працівників, експертів, подані точні дані про народження або пропажу дитини;

- щодо злочинів, які виникали із жадоби збагачення (коли були докази, що звинувачений після скоєного злочину зробив покупку, яка явно перевищувала його фінансову можливість; якщо було доведено, що підозрюваний намагався закласти, продати, збути речі за ціною, набагато нижчою, ніж їх вартість, або вони були подібні на предмети злочину; якщо викрадені речі були знайдені у звинуваченого).

Кримінальний суд брав до уваги як окрему заяву добровільне зізнання у скоєні злочину і це суттєво впливало на рішення суду.

Циркуляром від 14 лютого 1837 р. Галицький апеляційний суд давав роз’яснення, що всі тяжкі поліцейські проступки проти честі, гідності особи прирівнювалися до кримінального злочину проти майна. Як тільки надходила скарга від потерпілого, суд повинен був негайно притягнути до відповідальності правопорушника.

Присутність на засіданні не менше 2 свідків та експертів була обов’язковою, якщо справа, подана до суду, була пов’язана з вирішенням спірного питання про великі грошові суми.

Документально підтверджено, що система покарань була побудована на принципах залякування. Поряд з ув’язненнями і тілесними покараннями широко застосовували грошові санкції, а також збільшення строків ув’язнення. Якщо особа скоїла злочин повторно, а за перший злочин відбувала покарання в 10 років ув’язнення, то їй додатково добавлялося ще 5 років ув’язнення; якщо попередньо відбувала покарання в 5 років ув’язнення, то додатково за повторно скоєний злочин отримувала ще 3 роки ув’язнення. Така міра покарання застосовувалася, навіть якщо колишній засуджений став підозрюваним у скоєні нового злочину, але доказів його вини не було.

Щоб не допустити перебільшення в застосуваннях покарань, закон встановлював, що за один і той же злочин не можна призначати два покарання, крім додаткових. Засудженому на довічне ув’язнення не дозволялося додаткове покарання – заковування у кайдани. Заковувати у кайдани не дозволялося і засуджених, які мали малолітніх дітей.

Лібералізація кримінального права у другій половині ХІХ ст. відбувалася досить повільно. І все ж у кримінальному законодавстві після прийняття конституції 1867 р. відбулися значні зміни: з’явилися широкі, невизначені формулювання складу злочину, значно посилились покарання за політичні злочини, зумовлені зростанням кримінальної злочинності і рецидиву (повторюваності злочинів). Якщо, у 1850