Суд і судочинство на Буковині (остання чверть XVIII – початок XX ст.)

Попри те, що широко застосовувалося довгострокове ув’язнення, кількість кримінальних злочинів зростала з кожним роком. Наприклад, з 1888 р. до 1892 р. на Буковині було засуджено 3473 чоловік, а з 1893 р. до 1897 р. – 4538 чоловік. Одночасно збільшувалася кількість повторних злочинів.

У пошуках виходу буржуазна кримінологія запропонувала умовне засудження, що давало право суду пом’якшувати відповідальність. Мировий суддя мав право застосовувати таку міру покарання для п’яниць, нероб, а також осіб, що займалися погрозами іншим особам; ці ж особи були зобов’язані внести заставу.

У 1907 р. умовне засудження було переглянуте. Суд мав право звільнити засудженого від тюремного ув’язнення за умови поручительства в тому, що злочинець надалі не буде порушувати закон і при необхідності за першим викликом з’явиться в суд. Підставами для умовного засудження були: моральні якості особи, її вік, здоров’я і, звичайно, якщо злочин не був особливо суспільно небезпечним. Умовне засудження допускалося лише до осіб, які вперше вчинили злочин.

Вивчаючи судові справи в досліджуваний період встановлено, що скоєння кримінальних злочинів людей неодноразово підштовхували вимушені обставини, утиски, важке соціально-економічне становище населення краю.

Суди на Буковині були дуже дорогими й інколи недоступними для значної частини населення. Судочинство здійснювалося нерідко в інтересах заможних, багатих верств населення, допускалися грубі порушення законодавства, підкуп суддів. Про це свідчать заяви, листи у вищі інстанції з проханням перегляду справ.

У другій половині XIXст. збільшилася кількість службових розслідувань і навіть з’явились кримінальні справи про зловживання службовим становищем працівниками суду, особливо за отримання хабарів. Хоча процесуальна форма забезпечувала обов’язкове виконання вимог закону і здійснення правосуддя при суворому дотриманні судом законності і процесуальних норм, та бідні верстви населення краю часто не могли захистити свої права навіть через суд, тим паче, що судочинство велося незрозумілою німецькою мовою. Лише з 1902 р. було дозволено розглядати справу румунською або українською мовами, але, як і раніше, судочинство відбувалося німецькою мовою, тільки вироки іноді зачитувалися зрозумілою для підсудних мовою.

Кримінальне судочинство було зброєю в руках Габсбурзького режиму на Буковині, який використовував кримінально-процесуальне право в своїх інтересах. Хоча австрійський кримінальний процес формально базувався на демократичних принципах – рівність громадян перед законом і судом, право підсудного на захист, презумпція невинності – одначе гарантій їх здійснення в суді не було. Багато декларованих прав зводилися нанівець самим фактом бідності. Бідняки не раз не в змозі були запросити адвоката, який підтримував би їхній позов чи захистив у тих випадках, коли відбувалося звинувачення в скоєні політичного злочину. Право залишалося пустим словом для людей, які були безсилі перед економічно панівною верствою населення. Органи розслідування, прокуратура, суд як складові частини апарату примусу Австрійської (Австро-Угорської) імперії покликані були захищати інтереси дворянства, капіталу і придушувати виступи народних мас на захист своїх політичних, економічних та національних інтересів.

Аналіз архівних матеріалів підтверджує, що політичні справи були віднесені до кримінальних. Карні вироки за політичні злочини особам із знаті чи особам, які мали посаду в окружному чи крайовому управлінні, не дозволялося виносити у формі виховання побоями, встановлення біля ганебного стовпа, фізичним знищенням. Це означало, що всі інші особи підлягали таким вирокам. Причому, вирок особам із знаті, крайовим службовцям, великим промисловцям виносили лише за підтвердженням крайового управління. Розслідування політичних злочинів здійснювали спільно адміністративні органи і судді, а вирок виносити мав кримінальний суд. До політичних злочинів зараховувалася і самовільна еміграція призовників за межі імперії. Особливо яскраво це простежується на діях каральних органів щодо селян північних повітів Буковини у 1892 р., коли внаслідок жорстокої посухи і неврожаю сотні буковинців потайки втікали через кордони на територію суміжної Північної Бесарабії, а далі на південь цієї губернії і на південь України, коли посилилась еміграція населення до Америки.

Кримінально-процесуальне законодавство передбачало для політичних злочинців такі види покарань: смертна кара, тюремне ув’язнення, арешт, обмеження в правах, штраф. Найбільш суворо каралися особи, які скоїли державні злочини, злочини проти релігії, проти власності. Але все ж особливо суворими були репресивні покарання за політичні злочини. Кримінально-процесуальне законодавство передбачало скорочене судочинство при розгляді політичних злочинів, маючи за мету швидку розправу з особливо небезпечними для Австрійської імперії особами: учасниками національно-визвольних рухів, членами політичних партій і громадських організацій. Одночасно спостерігалося намагання побудувати каральну систему з урахуванням особистості злочинця і скоєного ним злочину.

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

Після приєднання Буковини до Австрії поступово стара молдавська система суду і судочинства була замінена австрійською системою. Зміни в системі державного механізму після революції 1848 р. торкнулися і системи судів Буковини. Судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої й оголошувалася незалежною. Станові суди були замінені загальними судовими установами для всіх станів. Вводилися повітові, повітові колегіальні, окружні, крайові суди і Вищий апеляційний суд у Львові для Галичини і Буковини. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий касаційний трибунал.

Крім загальних судів існували спеціальні суди: військові, промислові, комерційні. Справи про злочини, за які передбачалося покарання більше як на п’ять років ув’язнення,