Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

До числа глобальних належать проблеми, які:

1) за своєю сутністю зачіпають інтереси, а в перспективі – і майбутнє всього людства (це проблеми загальнолюдського значення) ;

2) набувають усесвітнього характеру, тобто виявляють себе як об´єктивний чинник розвитку суспільства в усіх регіонах світу (це проблеми загальнопланетарного масштабу) ;

3) загрожують усьому людству в разі, якщо їх не буде своєчасно вирішено (це проблеми, які безпосередньо впливають на майбутнє роду людського) ;

4) вимагають для вирішення об´єднання зусиль усіх держав і народів (це проблеми природничо-наукові, науково-технічні й соціально-політичні, які неможливо вирішити в місцевому або регіональному масштабі).

Отже, акцент тут зроблено на таких головних ознаках глобальних проблем:

а) їхній загальнолюдський характер; б) масштабність; в) надзвичайна гострота; г) необхідність колективного вирішення.

 

75. Поняття суспільного прогресу, його сутність та проблема пошуку об'єктивних критеріїв; історичні типи суспільного прогресу.

Як уже зазначалося, сучасний світ надзвичайно складний, суперечливий і динамічний. У ньому постійно відбуваються глибокі й багатопланові зміни, трансформації. Людство постійно позбавляється застарілих форм суспільного життя і набуває нових, ефективніших зразків. Проте цей поступ не є однозначним. Для нього характерні як висхідна, так і низхідна тенденції. Часто спостерігається «тупцювання» на місці або рух по колу з повторенням пройденого та поверненням до висхідної основи. В зв'язку з цим особливої актуальності набуває проблема спрямованості руху, розвитку соціуму в цілому чи його окремих сфер.

Теоретичною й методологічною основою для розкриття цієї проблеми є знання закону заперечення заперечення. Механізм його дії дає змогу розкрити напрям цього розвитку й показати поетапне сходження суспільства (людства) до якісно вищих зразків. Такий процес розвитку характеризується як прогресивний. Ідея суспільного прогресу складалась поступово, «пробиваючи» собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Нині вважається, що прогрес – це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до все більш досконалого. Зворотний процес розвитку називається регресом. Ідея суспільного прогресу виходить із того, що людство невпинно рухається вперед, ускладнюється у своєму розвитку, набуваючи якісно нових форм (станів). У філософській та науковій літературі існує розмаїття поглядів на прогрес, його місце в історії, форми і темпи розвитку та здійснення. В свій час В. І Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що рівно й акуратно йде вперед, без гігантських стрибків назад, «не діалектично, не науково, теоретично невірно»1. Відповідно, й в історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток. Песимістична лінія була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство розвивалося по висхідній лінії лише до так званого «золотого віку», коли люди були бідні, але всі рівні між собою. Після цього розвиток пішов по низхідній і набув ознак регресу. Щастя, на його думку, належить минулому й тепер безнадійно втрачено.

Оптимістична лінія, у розумінні прогресу, своїми витоками теж сягає античної культури. Давньогрецькі філософи Демокріт та Епікур відмічали, що у суспільстві спостерігається поступовий рух уперед, а давньоримський філософ Лукрецій Кар акцентував увагу на необхідності руху вперед. Основними його віхами вважав використання вогню, відкриття заліза, появу освіти, утворення сім'ї, виникнення мистецтв та ін. У період Середньовіччя ідея суспільного прогресу заперечувалась. Вважалося, що Бог створив світ (природу, суспільство, людину) у досконалій формі. Тому розвиватися й удосконалюватися їм немає куди. Оскільки людина – егоїстична істота і її бажанням немає меж, вона своїми діями втратила надію на рай, і їй залишається лише надіятися на месію, його пришестя.

Епоха Відродження актуалізувала ідею прогресу. Утвердження нового суспільного ладу (розуму і свободи) та віра в прогрес характерна для більшості ідеологів цієї доби. У цей період формується уявлення про мінливість суспільних відносин, про притаманні суспільству джерела його змін та активну роль людини у цьому. Характерною рисою прогресу цієї епохи був ідеалізм, оскільки його рушійною силою вважався розум людини, його здатність до безмежного вдосконалення. Звідси слідувало, що носіями прогресу могли бути лише розумні та високоосвічені люди, так звані «аристократи духу».

Оригінальну теорію прогресу сформулював Ж. -А. Кондорсе. Для нього прогрес, перш за все, був удосконаленням людського розуму та його здібностей Він стверджував, що від епохи до епохи прослідковується розвиток людських здібностей, умінь, навичок, який розглядався ним «як картина прогресу людського розуму». Вдосконаленню цього немає меж і немає сили, яка б його зупинила. «Без сумніву, ~ писав Кондорсе, – прогрес може бути швидшим або повільнішим, але ніколи розвиток неможливо повернути назад»1. Щодо регресу, то він вважав його результатом «заблуджень», котрих можливо уникнути, удосконалюючи розум у процесі освіти, навчання й виховання. На думку філософа, розвиток знання позитивно впливає на суспільство, сприяє зростанню його економіки й культури, ліквідації нерівності між людьми й, в кінцевому результаті, удосконаленню самої людини. Він щиро вірив, що прийде час, коли люди будуть вільні й рівні, і «не будуть визнавати іншого пана, окрім свого розуму»1.