Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

Найглибше тлумачення суспільного прогресу в той час дав Г. Гегель. Розвиток суспільства він розглядав як діалектичне співвідношення прогресу й регресу, як діалектичну єдність і боротьбу протилежностей. При цьому, визначальним вважав тенденцію прогресу, а суспільне життя, діяльність розглядав як один із моментів саморозвитку абсолютної ідеї. «Розвиток, – зазначав він, – є рухом вперед від недосконалого до більш досконалого... «, але цей процес «в той же час включає в себе свою власну протилежність», тобто регрес. Гегель вважав прогрес закономірним і необхідним явищем суспільного життя. Всесвітня історія розглядалася ним як прогрес в усвідомленні свободи, який ми повинні «пізнати у його необхідності».

Поряд з цими теоріями прогресу мали місце й теорії циклічного розвитку. Однією з них є «теорія коловороту» Дж. Віко, у якій він доводив, що суспільство (як і людина) у своєму розвиткові проходить три епохи: дитинство, юність, зрілість (божественну, героїчну та людську епохи). Епохи почергово змінюють одна одну, і таким чином суспільство рухається до своєї найвищої точки розвитку, досягнення якої – це не лише вершина прогресу, а й рух до свого початкового стану (дитинства), після чого процес знову і знову повторюється і таке ін. Кожна з цих епох, згідно Віко, переживає періоди народження, розквіту, занепаду й загибелі. Гинучи, уступає місце наступній епосі.

З утвердженням на історичній арені пролетаріату (XIX ст.), його радикальної налаштованості на владу, для буржуазії та її ідеологів прогрес втратив свою привабливість. Ця ситуація підштовхнула послідовників марксистської філософії для детального Й глибокого дослідження проблеми соціального прогресу. Ними було відзначено як позитивне, так і його суттєві недоліки (ідеалістичність, метафізичність, однобічність і таке інше).

Марксизм прийшов до висновку, що суспільний прогрес притаманний не лише окремим країнам, регіонам чи сферам суспільного життя, а й усьому людству. Суспільний прогрес – це об'єктивна закономірність, яка проявляється не лише у розвитку формацій, а й у межах кожної де постійно відбувається удосконалення й розвиток, набуття якісно нових, вищих станів. Не буває прогресу загалом, прогрес завжди історично «прив'язаний» до конкретного розвитку суспільства, прогрес в одну епоху може змінюватися регресом в іншу.

Марксизм не відкинув ролі розуму у прогресі, а навпаки, утвердив віру в його всесилля. При цьому довів, шо основою суспільного прогресу все ж таки є виробництво матеріальних благ. Його джерело – взаємодія між продуктивними силами і виробничими відносинами, а його рушійна сила – народні маси, які створюють своєю діяльністю матеріальні й духовні блага, творять історію й прогрес. Філософія марксизму обґрунтувала, що потреби й інтереси є спонукальними мотивами й чинниками прогресу. Тому рушійні сили прогресу вибудовуються у струнку систему: виробництво матеріальних благ – потреби – інтереси – цілі – бажання – прагнення – діяльність людей.

Розкриваючи сутність суспільного прогресу, не слід уникати й проблем його критеріїв. Це питання і нині дискусійне. Не сформований принцип критеріальності суспільного прогресу, немає однозначного розуміння, що таке критерій, чи можливий загальний критерій і в чому він полягає? Серед дослідників не існує єдиної думки щодо цього. Для переважної більшості характерний плюралістичний підхід. Спираючись на «теорію факторів», вони стверджують, що доцільно вести мову про декілька критеріїв. Інші констатують, що поряд з окремими має бути й загальний критерій суспільного прогресу. Для багатьох живучою є думка, що розум, інтелект, окремі явища духовного життя є і понині критерієм суспільного прогресу. Інші за критерій беруть рівень розвитку продуктивних сил, доповнюючи його техніко-технологічною складовою. Виходячи з цього, ряд західних філософів стверджує, що СІНА та Японія є авангардом суспільного прогресу. Критерій прогресивного розвитку М. Понятовський, Е. Тоффлер, РАрон, У. Ростоу, Д. Белл, Г. Кан, Ж. Фураст'є, З. Бжезинський та інші вбачають у змінах соціалізму й капіталізму, але зберігши при цьому основні риси останнього. Ряд дослідників вбачають критерій суспільного прогресу у рівні продуктивності праці. Значна частина марксистсько орієнтованих дослідників вважає, що критерій суспільного прогресу повинен бути комплексним. Окрім рівня розвитку продуктивних сил, засобів виробництва, техніки й технологій, слід включити ще й виробничі відносини. Серед сучасних дослідників цієї проблеми немало прихильників (Бутенко А. П.), котрі вважають критерієм суспільного прогресу розвиток особистості, ступінь розвитку особистісних сил кожної людини.

Деякі політики і юристи критерієм суспільного прогресу вважають рівень розвитку прав і свобод людини. Так, З. Бжезинський зазначає, що для значної частини населення земної кулі права людини будуть ще довго залишатися актуальними і за рівнем їх розвитку можна буде судити про суспільний прогрес.

У зв'язку з різким погіршенням екологічного стану, зростаючим техногенним навантаженням на природне середовище та зміною клімату, утверджується думка про взаємо обумовленість суспільного прогресу й екологічних проблем, суспільного прогресу і глобальних проблем сучасності. Стверджується, що про суспільний прогрес можна говорити у тій мірі, у якій суспільство спроможне вирішувати глобальні проблеми, в тому числі й екологічні.

У зв'язку з ускладненням суспільного життя, його динамізмом, суперечливістю й розмаїттям, є сенс окрім виявлення загального критерію суспільного прогресу, доповнити його окремими, які характеризують рівень розвитку окремих сфер та галузей життя. Мова йде про конкретні критерії оцінки розвитку медицини й науки, культури і пізнання тощо. Тільки у єдності загального І одиничних критеріїв стане можливим дати об'єктивний аналіз суспільного розвитку, реалістичну оцінку суспільного прогресу.

76. Майбутнє для філософії постає проблемою, що має вищий ступінь непізнаваності, проблематичності, безмежності, навіть парадоксальності. Від такої загальнофілсофської проблеми людям “не сховатися, бо майбутнє, очевидно, породжується нами й полягає в продовженні суттєвого…”, тому “… можна передбачити типовий смисл ближнього майбутнього, визначити наперед загальні риси грядущої епохи”, а кожна “епоха не випадкова, їй притаманний стійкий недвозначний внутрішній зв’язок”. Майбутнє є “вічною проблемою”, яка на сучасному етапі ускладнюється, актуалізується, висувається на перший план пізнавальної діяльності й стає ключовою, першочерговою в процесі розв’язання глобальних проблем людства.

Проблема майбутнього хоч і зацікавлює багатьох дослідників, але тільки дотично під час розгляду окремих питань, пов’язаних із прогнозуванням процесів змін у досліджуваних об’єктах природи чи суспільства. Автори публікацій пишуть про майбутнє переважно в часовому вимірі й у зіставленні з минулим та теперішнім, зосереджуючи увагу на тому, що є наявне.

Таким чином, Арістотель, поставивши проблему майбутнього як фазу часу й розмежувавши його з вічністю, пов’язав із буттям та рухом, указав на відносність чутєво сприйманого теперішнього, минулого й майбутнього й тим самим звернув увагу поряд із гносеологічним на онтологічний аспект розуміння майбутнього.

Поглибив Арістотелеве положення про майбутнє середньовічний мислитель Августин, розрізнивши вічне й тимчасове: вічний Бог створив світ і час, буття Бога є невимірним всезнанням і всемогутністю, а час існує для людини, буття якої є “змінним” і тому вимірним – минуле, що вже не існує, миттєве теперішнє й майбутнє, що ще не існує. Вимір часу здійснюється через досвід душі, у якій є спогад про минулі події та очікування майбутнього як передбачуваних наслідків.

К. Маркс розширив розгляд проблеми майбутнього від антропологічного до філософсько-історичного та соціально-філософського аспектів, розкривши історичний розвиток суспільства як закономірний процес переходу людства від “царства необхідності до царства свободи”.

Футурологія (futures studies) – це трансдисциплінарна сфера знань, яка базується на досягненнях широкого кола наукових дисциплін. Основними елементами футурології є: а) дослідження майбутнього (futures research), яке включає наукове прогнозування за допомогою різноманітних методів, зокрема аналізу змін у минулому, виявлення тенденцій та їх поширення на майбутні періоди; б) вивчення майбутнього (futures studies) – вивчення можливих (альтернативних) та бажаних варіантів, образів майбутнього поряд із прогнозуванням найбільш ймовірних; в) соціальні рухи за майбутнє (futures movements), які займаються створенням майбутнього на основі бажаних образів.

Основними засадами сучасної футурології є:

• використання поняття “образ майбутнього”
• конструктивізм у дослідженнях майбутнього
• використання холістичного та системного підходів, дослідження питань передусім у довгостроковій перспективі.

У 60-х pp. в «Футурології» було висунуто теорію «постіндустріального суспільства» (Д. Белл, Г. Кан, Р. Арон, Б. де Жувенель), з позицій теорії конвергенції (Ф. Бааде. Ф. Поллак, Ю. Гальтунг) ліворадикальний напрям обґрунтовував неминучість катастрофи «західної цивілізації» в процесі науковотехнічної революції (А. Ускоу та ін.).