Теоретичні основи та техніка Арт-терапії

Її роботи засновані на уявленнях Фрейда, згідно з яким первинні думки і переживання, що виникають у підсвідомості, найчастіше виражаються не вербально, а у формі образів і арт-терапія використовується як засіб спілкування лікаря з пацієнтом на символічному рівні. Образи художньої творчості відбивають усі види підсвідомих процесів, включаючи страхи, внутрішні конфлікти, спогади дитинства, сновидіння – всі ті явища, які аналізуються психотерапевтами фрейдистської орієнтації.

Методика арт-терапії базується на переконанні, що внутрішнє «Я» людини відбивається в зорових образах всякий раз, коли він малює, пише картину або ліпить скульптуру, не особливо замислюючись про свої переживання, тобто – спонтанно. Хоча Фрейд цілком усвідомлював, що несвідоме проявляється у символічних образах, у своїй практиці він не користувався результатами художньої творчості своїх пацієнтів і не спонукав їх до цього.

Зате Карл Юнг наполегливо пропонував пацієнтам відображати свої сни, мрії і фантазії в малюнках. Ідеї Юнга про існування персональних і універсальних символів і про можливості використання сили уяви в терапевтичних цілях справили глибокий вплив на тих, хто займається арт-терапією в даний час.

Едіт Крамер вважала можливим досягнення позитивних ефектів арт-терапії перш за все за рахунок «цілющих» можливостей самого процесу художньої творчості, що дає можливість висловити і заново пережити внутрішні конфлікти. Вона зазначає, зокрема, що «художня творчість є середовищем збагачення суб'єктивного досвіду за рахунок того, що воно здатне бути його еквівалентом. Завдяки цьому людина може вибирати, варіювати і відтворювати заново за своїм бажанням різні види досвіду. В процесі творчого акту внутрішні конфлікти переживаються знову і в кінцевому рахунку дозволяються».

На відміну від М. Наумбург, Е. Крамер не надає великого значення пов'язаного з психотерапевтичними відносинами перенесення і вважає, що художній образ сам по собі володіє достатніми можливостями для «утримання» переживань клієнта і трансформації характерних для нього деструктивних проявів у більш складні почуття.

Історично склалося так, що фахівці з арт-терапії всього лише допомагали психологам і психіатрам уточнювати діагноз або вибирати спосіб лікування на основі аналізу малюнків, зроблених дітьми або перебувають на лікуванні в стаціонарі дорослими.

В даний час фахівці з арт-терапії мають визнаний статус незалежних практиків, які можуть внести свій внесок у вивчення особистості і процес лікування. Проте з цим згодні не всі.

В рамках цього підходу існують два напрямки:

Численні фахівці в області соціальної реабілітації, наприклад Едіт Крамер. Вони вважають, що мистецтво має цілющим дією саме по собі, і не розглядають арт-терапію як сурогат психотерапії. Ці терапевти ставлять мистецтво вище власне терапевтичних процедур і виключають зі свого арсеналу ті з них, які не орієнтовані на стимуляцію творчого процесу.

Прихильники Маргарет Наумбург. З її позицій, творчими цілями можна поступитися заради терапевтичних. Такі психотерапевти зазвичай мають професійну підготовку. Вони вважають, що, хоча арт-терапію можна застосовувати і самостійно, здебільшого вона є лише додатком до більш традиційних психотерапевтичних підходів.

Незважаючи на існуючі відмінності, обидва напрямки розглядають образотворче мистецтво як засіб інтеграції і реінтеграції особистості.

Термін «АРТ-ТЕРАПІЯ» (art – мистецтво, art therapy – терапія мистецтвом) означає лікування пластичним образотворчим творчістю з метою вираження людиною свого психоемоційного стану.

Вперше цей термін був вжитий британським лікарем і художником Адріаном Хіллом в 1938 році при описі своїх занять образотворчим творчістю з туберкульозними хворими в санаторіях. Він працював як арт-педагог і звернув увагу на той факт, що заняття творчістю допомагають хворим легше і швидше видужувати. При цьому пацієнти відволікаються від своїх проблем і переживань. Центральна фігура в арт-терапевтичному процесі – не пацієнт (як хвора людина), а особистість, яка прагне до саморозвитку та розширення діапазону своїх можливостей. «Спонукаючи хворої людини виражати свої переживання у візуальній формі, можна «вилікувати» його душевні рани. В інших випадках це призводить до зниження тривоги і напруги та формування більш оптимістичного погляду на світ. Завдяки створенню нових образів і цілої серії художніх робіт людина відволікається від своїх фізичних недоліків і концентрує увагу на тому, що допомагає йому звільнитися від страждань».

Ірена Чампернон (співвітчизниця Хілла) – позиція якої істотно відрізняється від позиції Хілла. Її діяльність справила помітний вплив на розвиток британської арт-терапії та становлення нових форм роботи з психіатричними пацієнтами. На відмінну від художника А. Хілла, В. Чампернон отримала психоаналітичну освіту, і, хоча під час навчання на неї сильне враження справив Адлер, вплив Юнга виявилося найбільш значущим. Навчаючись у Юнга і проходячи особистий аналіз, вона переконалася в значних психотерапевтичних можливостях художньої творчості. Для підходу Чампернон характерно поєднання аналітичних процедур із створенням умов для самостійних занять пацієнтів художньою творчістю, що було реалізовано нею на базі приватної клініки під назвою «Уітмід-центр».

У своїй статті «Арт-терапія в Уітмід-центрі» вона, зокрема, пише: «Більше 25 років тому я прийшла до усвідомлення того факту, що слова, особливо прозова мова, є занадто складним інструментом для передачі найбільш глибоких наших переживань. Для мене стало ясно, що наш внутрішній світ наповнений візуальними, ауральними і тілесними способами, які є найбільш придатними вмістищами для тих почуттів і уявлень, які було б неможливо виразити інакше. Ці образи є не тільки засобом комунікації між людьми, хоча в нашій діяльності про це є досить наочно, але