Творча діяльність Григорія Чубая в українській літературі 60-х – поч.. 80-х років ХХ століття

Останньою творчою вершиною Чубая стала поема “Говорити, мовчати і говорити знову”, написана 1975 року, тобто трохи згодом після пережитої важкої душевної травми. Це своєрідний підсумок пережитого й передуманого в роки творчої кризи. Ліричний герой твору, роздумуючи найголовнішими питаннями, не може позбутися загрози і страху переслідування, насильства. Це передається майже містично. Світ перетворюється на тривожну зону полювання, де існує постійна небезпека - смерті духовної і смерті фізичної. Трохи заспокоює лише оптимістична кінцівка, що звучить як заклинання: “нехай і на сей раз вони в нас не вполюють нічого”.

Наприкінці життя, протягом 1978-1982 років, поетом була учинена чергова спроба вирватися зі страшної, нестерпної облоги цькування та мовчання. У цю пору дещо поліпшується суспільно-культурна ситуація в Україні. Однак і в цій ситуації Г. Чубай не міг розраховувати на реабілітацію ані у Львові, ані в Києві. Тінь, штучно створювана навколо його імені працівниками КДБ, робила неможливою будь-яку його кар'єру в тогочасній Україні. Тоді Чубай, за підказкою товаришів, вступає до Всесоюзного літературного інституту ім. М. Горького в Москві. Навчання в Інституті, справді, стало короткочасним порятунком від творчої кризи й дало поетові надію на краще майбутнє.

Г. Чубай потрапив у семінар відомого прозаїка Анатолія Жигуліна, котрий високо цінував його талант і заохочував писати. Виявлені дисертантом архівні матеріали Літінституту дозволили встановити коло осіб, з якими спілкувався й товаришував Грицько. Нами виявлено й деякі його рукописи, зокрема недруковані переклади, що стали об'єктом аналізу в цьому розділі.

Навчався Грицько з великим завзяттям. Він ставився до навчання надзвичайно відповідально, тому отримував схвальні відгуки на виконані роботи. Контрольні роботи оцінювалися добре, супроводжувались позитивними рецензіями. Узагальнюючи їх зміст, можна сказати, що Г.Чубай був самостійним та оригінальним у творчості, старався уникати затертих, штампованих фраз та оцінок, проявляв свободу думки та вислову. Товариші зі студентства запам'ятали Чубая відкритим, щирим, товариським. Час навчання в Москві, після довгого мовчання, став поворотною точкою до очищення, моментом повернення до повноцінного життя й творчості. Повертається поетова віра в себе. І хоч не вдається видрукувати написане, але час від часу з'являються рецензії, переклади. Однак на перешкоді реалізації нових творчих задумів поета стає його передчасна смерть.

У наступному третьому розділі дисертації “Поетика Григорія Чубая” здійснюється аналіз самобутнього творчого письма поета, виділяються найбільш значущі особливості його індивідуальної майстерності слова.

Поезія Г. Чубая представляє течію альтернативного мистецтва, тобто літературний андеґраунд 1970-х років. Вона герметична, позбавлена егалітарності, закомплексованості, а також політичної заанґажованості, агітаційно-виховної патетики, якою грішила література соціалістичного реалізму. Творчість Григорія Чубая забезпечувала, поряд з “київською школою”, географічну повноту українського андеграунду, адже поет і його молоді товариші (М. Рябчук, О. Лишега, В. Яворський) представляли львівську “богему”.

Чубаєва творчість має безперечні ознаки концептуалізму, що сформувався на Заході на базі концептуального мистецтва (живопис, скульптура тощо) і так званої конкретної поезії. Мова йшла про своєрідне “оголювання” автора, який, замість удаватися до загальних, глобальних тем, виходив із досвіду конкретної людини, удавався до аналізу життєвої реальності того часу, насправді переважно сірої та одноманітно-нудної.

Позначилася на поезії Г. Чубая також естетика модного в той час сюрреалізму. Сюрреалізм, вирісши на грунті європейської філософії екзистенціалізму, стверджував безглуздість світу, суспільних та моральних догм. Він був формою протесту митця проти технічної цивілізації, загальнообов'язкових форм суспільного життя, моралі, раціональних основ мислення та поведінки. Мистецтво мало бути крайнім досвідом свободи від суспільних схем та обов'язків. Що більше маніфестацією випадковості, непослідовності, абсурдності об'єктивної дійсності, яка щодня оточує нас. Г. Чубай добре знав сюрреалістичну творчість - у малярстві та літературі, його захоплював театр абсурду, що підтверджують переклади п'єс польського поета Т. Ружевича. Риси сюрреалістичного стилю помітні в його тогочасних поемах (“Відшукування причетного”, “Марія”, “Говорити, мовчати і говорити знову”).

Сучасні критики та літературознавці називають Грицька Чубая одним із чільних представників неомодерністського дискурсу в українському андеграунді 70-х років. Шлях Чубая, на жаль, типовий для людей його кола: самобутню поезію влада витісняла на задвірки офіційного мистецтва, прирікала на ізоляцію та смерть. Чубай як автор мусив погодитися з роллю аутсайдера, яку йому визначило тогочасне суспільство. Незважаючи на репресії та заборони, творчу еволюцію Григорія Чубая слід уявляти як рух по висхідній. Поет ніколи не зазнав перелому чи радикальних змін. Його поетика, вироблена вже з перших творів, мала послідовний розвиток, збагачувалась новими елементами, не втрачаючи нічого цінного.

Дисертант виділяє чотири найважливіші пункти творчої еволюції Чубая. Кожен з них відображає певну стадію творчих пошуків. Кожен також тісно пов'язаний з біографією поетагтим життєвим досвідом, якого йому довелося зазнати -у відповідний період.

1. Рання лірика (1962-1968). Уходження у храм поезії відбулося тоді, коли юному авторові виповнилося лише дванадцять років (перші публікації в районній газеті). Хоч у творах цього періоду ще можна пізнати сліди учнівства Г. Чубая, вони вже цілком оригінальні й виразно виявляють самобутній талант лірика. У цей час юний Чубай розвивається в руслі поетики шістдесятників, яка найбільш благотворно позначається на його таланті.

Поема “Вертеп” та перша (рукописна) збірка “Постать голосу” (1968-1969). Ці твори вже наочно