Творча діяльність Григорія Чубая в українській літературі 60-х – поч.. 80-х років ХХ століття

Поеми та поезії, а також переклади, написані (і — відшліфовані) у Львові — на межі 1960-1970-х років (конкретніше - 1969-1972). Саме в цей час різко змінюється політична ситуація в країні, починаються арешти та судові розправи над дисидентами. Переживши важкий шок від слідства, “вибивання” показань, оббріхування та підлості, Чубай перестає писати. Він впадає у глибоку творчу депресію.

Період 1975-1982 років. Спроба повернення в літературу відбувається наприкінці Чубаєвого життя. Конкретніше, її початком вважаємо 1975 рік, коли було написано поему “Говорити, мовчати і говорити знову” – останній видатний твір поета. Через кілька років він вступає на навчання до Москви, у зв'язку з чим виконує нові переклади, редагує попередні твори та укладає

їх до видання, мріючи про зміну політичного режиму та можливість опублікувати свої твори. Але цей проект залишився незавершеним.

Уже в перших відомих нам Чубаєвих віршах відчувається романтичне усвідомлення місії поета. Це відповідальне ставлення до поезії, яке пізніше переросло в переконання, у свідомість свого покликання, навіть пророчої ваги слова. Ліричний герой ранньої поезії - людина щира й відверта, багата душею, відкрита до світу. У цій поезії безумовно присутня віра в силу Духа. Коли в самвидавній книжці “Постать голосу” це проявляється лише постаттю пророка Єремії, то згодом Чубай звертається до біблійного образу Марії, образів Чоловіка та Жінки як божественного творіння, і вже в поемі “Відшукування причетного” - до образу Віри.

Серед Чубаєвих тем виділяються громадянське покликання поезії, тривога за долю України, роздуми про втрату людського в людині, загрозу новітньому гуманізму, тривожні відгуки недавньої війни (він дуже тяжко переживав трагедію війни, безглузду загибель мільйонів людей, знищення пам'яток культури), експресія інтимних почуттів юнацької закоханості.

Сміливе, новаторське письмо Чубая не могло не дивувати чи навіть вражати. Наведемо лише декілька прикладів, що ілюструють своєрідну манеру письма Грицька: відсутність розділових знаків, вільний вірш (верлібр), вдалі вкраплення суржику, які створюють пародійно-сатиричне враження (“писатель”, “трудящийся”. “куда сматрели учителя” тощо), власні неологізми (“паперовометалево-дерев'яні вуста” (“Речі”), “сміється рожевобоко” (“Той, що певний”), “однако-вішаємо” (“Сутеніє”), “листопадове очі заплющу” (“Світло і сповідь”) та ін. Він використовує химерно архаїзований правопис, частини мови в невластивих їм ситуаціях, складні образи.

Чубаєві поезії складні, насичені багатим підтекстом, вони тяжіють до філософської лірики. Текст поета стає загадкою, ребусом, він вимагає ретельного, уважного, проникливого читання. Індивідуальна поетика Г.Чубая вказує шлях розвитку від безпосередніх ліричних вражень (рефлексій), які переважають у ранніх творах, до більш узагальнених, абстрактних, філософських. З часом поет вилучив вірші, які були надто біографічними, особистими. У рукописі “П'ятикнижжя” їх майже немає.

Ліричний герой свідомий своєї великої й навіть страшної відповідальності перед істиною. Саме ця величезна відповідальність перед усім людством кличе його до мужності, спонукає стати вільним духом, провести переоцінку цінностей і заглянути в прийдешнє. Такий стан найвідповідальнішого перегляду всіх цінностей пропонує Г.Чубай у поемі “Вертеп”. Героєві страшно розчинитися у світі, який руйнує людську душу, зводить її до “коліщатка і гвинтика” якоїсь незрозумілої й нікому не потрібної суспільної машини. Тут і діагноз хворого, недосконалого суспільства, і оцінка брехливої влади. Ця оцінка приходить у неспокої, у сумнівах і каяттях. У поемі автор сконцентрував і одкровення, й імпульс крику, і контраст світла й темряви душевних переживань, і страждання від усвідомлення конфлікту зі світом зла, іноді іронію, багатозначний натяк. Істеричну стіну збудовано навколо “его” ліричного героя, отже, йому ніяк не уникнути зіткнення з облудним світом. Постає неминуча різка альтернатива: або бути “сином свого народу”, або його “лукавим наймитом і мародером” (Є.Сверстюк). Такої викривальної сили українська поезія сягала тільки в її вершинних виявах - у поемі “Сон” Тараса Шевченка, у пролозі до “Мойсея” Івана Франка. Масштабністю задуму Чубаева поема схожа на новітні епопеї, однак епічний розмах тут сконденсований у стрункій, майстерно укладеній формі.

Грицько Чубай періоду своїх останніх поем (“Відшукування причетного”, “Марія”, “Говорити, мовчати і говорити знову”) був послідовний у своїй позиції не зраджувати, бути собою до кінця. Упадає в око й авторова відстороненість: відірвавшись від світу, він немов заглядає в нього лише крізь “прочинені двері”. Поеми сповнені важких сюрреалістичних образів, які “розтягують” художній час і простір, подібно до того, як це зображено на одній з картин художника-сюрреаліста С.Далі. Мотиви самотності, мовчання, відчаю віддзеркалюють екзистенційний вибір Чубаєвого героя, багато в чому близького самому авторові.

“Говорити, мовчати і говорити знову” - це приклад сюрреалістичного конструювання художнього світу. Образи природи, образи речей, метафори думок та почуттів, назви інтелектуальних понять - усе це своєрідно перемішано у творі. Герой шукає смисл у світі, але натрапляє на безліч речей, які йому в цьому заважають, перешкоджають, відволікають від головного. Він замислюється над смислом, але