Творчість Йозефа Рота в українській міжлітературній рецепції: візія першої світової війни і типологія образів-персонажів (Богдан Лепкий, Мирослав Ірчан, Осип Турянський, Роман Купчинський)

Ми вже торкалися багатьох типів Й. Рота, хоча цей австрійсько-єврейський прозаїк не був закорінений у парадигму "домашнього вогнища", сімейного затишку. Але його причетність до архетипу "втрачена батьківщина", до лона "матері – берегині – домівки" цілком очевидна (романи "Втеча без кінця" / "Flucht ohne Ende", "Ціппер і його батько" / "Zipper und sein Vater", "Йов" / "Hiob", "Марш Радецького" / "Radetzkymarsch"). Проте така "очевидність" конкретизується у процесі самостійного читання тексту згідно з процедурами пізнавання літературного твору, які розробив ще Р. Інґарден 1937 року.

У підрозділі 3.2.3. "Великий шум як парадигма угодовців і креаторів ("нові люди при роботі")" йдеться про те, що центральні типи увиразнюють своє семантично-смислове навантаження у зіставленні з іншими образами як жіночої статі, так і з чоловіми-посадовцями, адміністраторами. Ґендерні відмінності у типології людських постатей конкретизуються через рольові функції в міжособистісному спілкуванні дійових осіб (аспект реальної дійсності), а також завдяки художньо-образній типізації індивідуалізованих персонажів-характерів (фікціоналізований аспект). Важливого значення набуває постать Костя Дум’яка у тріаді образів: дідич Субота як батько Галі, молодша сестра, яка полюбила Дум’яка, та отець Квінтіліан. Іван Франко не тільки дбав про взаємовідбиття, перетини різних типів персонажів, а й спонукав читачів, добираючи типовим постатям промовисті прізвища (Ошустовський, Передримірський, Коритовський, Дум’як, Субота, Коваль, Чапля), імена (Кость, Галя, Квінтіліан тощо). Провідну роль в інтерпретації образного світу та ідейного задуму автора відіграє метафоричний концепт "шуму". Твір називається "Великий шум"; він узагальнює "шум" у природі, "шум" у людських душах, "шум" – переміни в історії, яку має на увазі автор – наратор. 

У світлі інформації про взаємозв’язок усіх романно-повістевих творів І. Франка, а також крізь призму поняття міжлітературної рецепції і персонажної типології періоду австро-габсбурзького міфу, австрійсько-галицького, українсько-польсько-єврейського топосу чи фікційного хронотопу чіткіше окреслюється парадигма "історичного шуму" з домінантами "угодовство" ↔ "креатори", "нові люди при роботі".

У підсумковому підрозділі 3.3. "Генологія як ключ до впорядкування гетероґенних художніх світів у дискурсі порівняльного літературознавства" твердимо, що сучасна генологія є ключем до впорядкування гетероґенного художнього світу ряду прозаїків і оперування цим ключем у дискурсі порівняльного літературознавства. Плідність своєрідного впорядкування моделей у фікціоналізованому світі продемонструвала недавно колективна монографія "Факт як експеримент. Механізми фікціоналізації дійсности у творах Йозефа Рота". Розширенню теоретико-методологічної бази, яка реалізована в дисертації, сприяв антропологічний поворот у новітній гуманітаристиці за умов глобалізації культури, який позначився і на трансформації літературознавчої компаративістики.

Систематика і парадигматика фікціоналізованого світу словесності здійснюється за моделями міжлітературної рецепції і типології постатей, що функціонують у прозовій спадщині І. Франка, Б. Лепкого, Й. Рота, А. Баб’юка (Мирослава Ірчана), О. Турянського, Р. Купчинського. Креативну функцію виконують концепти І. Франка, які ми сконструювали за семантикою текстів "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум". Ці тексти дозволили узагальнювати мистецькі явища як парадигми "стовпи суспільства", "домашнє вогнище", "угодовці і креатори". Сходження від явищ художнього світу літературних творів конкретних письменників-прозаїків до парадигматики текстів за вимірами різножанрових структур здійснювалося за допомогою мисленнєвих концептів.

Логіко-пізнавальні, рецептивно-комунікативні процедури і типологічні методи є ефективними у ситуації взаємодії літературно-мистецьких напрямів (реалізм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, модернізм) з домінантами одного з них в різні історичні періоди, в національних культурах різного часу, з проекції різного хронотопу. З цього погляду в міжлітературній рецепції шести письменників, які творили в період Першої світової війни, або моделювали післявоєнну дійсність за різними світоглядно-естетичними орієнтирами, у фікціоналізації світу домінували в різний час то Іван Франко, то Йозеф Рот, то Богдан Лепкий.

У висновках узагальнені основні результати дослідження. Розглянувши літературні взаємозв’язки письменників, що жили і творили у просторі колишньої Австро-Угорщини, автор розширив теоретико-методологічну базу дослідження, яка могла б задовільно пояснити віддалений контекст спадщини прозаїків різних національних культур. У дослідженні враховано те, що всі письменники, які тепер вивчаються, жили і творили в культурному просторі Австро-Угорської імперії, згодом у колишньому СРСР, зазнавали переслідувань та заборон. Ці факти історико-літературного процесу ставали відомими читачам різних груп у різні періоди, що впливали на сприймання творів Й. Рота. Тому популярність спадщини австрійського письменника має декілька аспектів. Перший конкретизується і специфікується як персонажний зріз фабульно-сюжетного рівня прозового твору, а другий – як пейзажно-образний вимір тексту.

Різнонаціональна специфіка культурного життя історичного періоду, який став предметом нашої уваги, охоплюється концептом "міжлітературна рецепція" з власною семантикою, етимологією та етнолінґвістикою (терміносистемами). Український контекст упродовж цілого ХХ століття і початку ХХІ, як вузький, так і ширший модифікувався і трансформувався залежно від рецептивного досвіду окремих дослідників літератури чи поколінь літературознавців, навіть інтерпретативних спільнот. Ускладнення з поверненням в історію української літератури імен та творчості таких літераторів як Б. Лепкий, М. Ірчан, О. Турянський, Р. Купчинський, кількість зростання україномовних версій романів Й. Рота, – все це задавало нам нову проекцію в