Типологія держав

Також дану проблему намагався вирішити австрійський та американський юрист і філософ Ганс Кельзен. Він  вважав, що фундаментом типізації сучасних держав є ідея політичної свободи, тому виділяв два основні типи державності: демократія та автократія.

Варто згадати й про американський філософа і соціолога Роберта Морісона МакАйвера. Професор також поділяє всі держави дві категорії: демократичні та антидемократичні. Різниця між ними полягає у мірі участі громадян держави у її правлінні.

Німецький політолог Р.Дарендорф, поділяючи всі держави на антидемократичні і демократичні, стверджує, що в результаті поступової демократизації суспільство класової боротьби стає суспільством громадян, у якому створена загальна для всіх основа, яка і робить можливим цивілізоване суспільне буття.

 

 

 

Формація – це історичний тип суспільства з притаманними йому способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил і системою виробничих відносин [10, с.622]. В її основі лежить поняття історичного типу держави як сукупності найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Теорію формаційного підходу розробили соціальні теоретики, публіцисти  і політичні діячі К. Маркс та Ф. Енгельс. Відповідно до їх концепції класове призначення держави визначається соціально-економічним становищем суспільства, способом виробництва. На думку філософів-марксистів, історія налічує п’ять основних соціально-економічних формацій: первіснообщинний лад, рабовласницька держава, феодалізм, капіталізм, соціалізм. Кожна нова суспільно-економічна формація на перших етапах  існування забезпечує прогрес у формуванні виробничих сил. Другий етап характеризується відповідністю розвитку виробничих відносин рівню можливостей суспільства, що забезпечує його розквіт [11, c.36]. Варто детальніше зупинитися окремо на кожній формації.

 

 

Рабовласницька держава - перший історичний тип держави, який виник на межі IV — III ст. до н.е.  у зв’язку з розпадом первіснообщинного ладу, появою приватної власності, майновим розшаруванням суспільства. Найбільшого розвитку рабовласницька система набула в античних країнах Стародавньої Греції та Риму. Актуальність вивчення рабовласницької держави і права зумовлена не лише необхідністю аналізу історичних фактів для виявлення закономірностей розвитку державноправових явищ на теперішній час, але й тим, що у сучасному світі рабство збереглося [12, c.90].

Рабство широко застосовувалось в усіх галузях праці як у приватному господарстві, так і в публічному. Арістотель розглядав його як природний стан. Він поділяв суспільство на дві групи: людей, позбавлених принизливих проблем щодо засобів існування, і людей нижчого сорту — рабів, які є лише робочою силою, знаряддям праці і зобов’язані займатися виробництвом засобів для існування.  

Економічною основою такого типу держави була власність рабовласників на знаряддя праці, а також робочу силу – рабів, які не мали жодних прав, виступали об’єктами експлуатації, прирівнювалися до речей: їх продавали, купували, обмінювали. Посісти місце у державному апараті було доступно лише привілейованій, забезпеченій частині населення. До органів адміністративного апарату у Римі належали сенат і магістратури, а в Афінах — Рада 500 [12, c.74]. Крім основних прошарків населення існував посередній стан. До нього належали ремісники, купці, дрібні землероби, які були особисто вільними, але незаможними, тому могли використовуватися рабовласниками. Класичними формами  виникнення рабовласницького типу держави вважається афінська, римська і германська. Джерелами рабства були війна(полон), народження від рабині, покарання вільної людини, заборгованість, піратство. 

Відокремлення міста від села призвело до розширення і жорстокої експлуатації селянства. Нерідко виникали конфлікти між верхівкою суспільства і невільниками, які стали причинами поневолення великої кількості людей. Так, у ІІ ст. у Сицилії відбулося перше велике і тривале повстання проти жорстокості землевласників. Раби винищили майже все вільне населення своїх панів. Основні функції рабовласницької держави були спрямовані на:

• придушення будь-яких повстань рабів проти верхівки, що забезпечувалось відкритим озброєним примусом, жорстокими і калічницькими покараннями, знищенням непокірних. Так, у Римі в 10 р. н.е. був прийнятий закон, відповідно до якого вбивство рабом свого пана тягнуло знищення всіх рабів, що проживали у цьому селищі;
• створення сприятливих умов для безперешкодного використання рабів та незаможних вільних людей;
• оборона власної території від нападів сусідніх держав;
• захист класу рабовласників та їх приватної власності, який здійснювався через громадські роботи. Так, раби будували оборонні, іригаційні та інші  споруди, що примножували багатства панів;
• підтримання зовнішньополітичних зв’язків для зміцнення армії і проведення військових реформ;
• захоплення нових територій, яке здійснювалося з метою поповнення лав військовополоненими, яких перетворювали у рабів і підтримки системи рабства;
• ідеологічний вплив на населення, що здійснювався переважно заходами державного примусу і мав на меті вигідне для рабовласників перевиховання невільників і підкорення їх світогляду. Так, у Римі релігійні нововведення запроваджувалися сенатом, а в Афінах не було свободи совісті, релігія носила державний характер, її забезпечували загальнообов’язкові правила для населення. 

Внутрішні та зовнішні функції рабовласницької