УПЦ КП як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

В 1990 році (7-10 червня) на Помісному Соборі Російської [Руської ] Православної Церкви, який обрав Патріархом Російської Православної Церкви (РПЦ) Олексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцебюстителем патріаршого Московського престолу та головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права «незалежності та самостійності в управлінні». [2 с. 407-408].

Паралельно із цим тривав процес третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви. На той час УАПЦ адміністративно була переважно зорієнтована в Західних областях України.

Важливою історичною подією, котра сприяла формування інституційного становлення церкви було проведення Всеукраїнського Помісного Православного Собору у Києві 5-6 червня 1990 р. Основною метою Собору було розгляд стану Українського Православ'я, за участю понад 700 делегатів з усієї України, серед яких було 7 єпископів і понад 200 священників з мирянами. Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника) [3 с. 433-434].

Уставленою в Православній Церкві є канонічна традиція, коли Патріархат проголошується там, де велась євангельська проповідь, хоча б одного із апостолів Ісуса Христа. Як зазначає митрополит Іларіон (Огієнко), що у Скіфії, тобто сучасній Україні проповідував апостол Андрій Первозванний. Цей переказ зберігся у древньому Лаврентійському (Діонісієвому) літописі [4 с. 249].

Безперечним є факт, що апостол на півдні України був точно. Про це свідчить постанова Київського собору 1621 року, що святий Андрій -це перший архиєпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. «…Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол» (Див. : Камінь Києвоцентризму /Міжконфесійні відносини / Без догмату: релігійні магістралі/ Юрій Дорошенко. Вид. Ярославів Вал. Київ. -2012).

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ як релігійну організацію.

18 листопада 1990 р. в соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України, саме з того часу, Патріарх Мстислав (Скрипник) став не лише першим українським Патріархом, але й об’єднав У А П Ц в Україні з У П Ц в США і діаспорі. Потім, Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) хіротонізували на єпископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського) [3 с. 434-435 ].

Згідно 1 апостольського правила єпископа може поставити лиш собор єпископів (не менше двох)  (Див. : Правила Святих Апостолів, Вселенських і помісних Соборів, і святих отців / Перек. : Чокалюк С. М. УПЦ Київський Патріархат. -Вид. «Преса України». – Київ. -2008).

На підставі рішень Помісного Собору Російської Православної Церкви 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви 25-27 жовтня 1990 року Українська Православна Церква (УПЦ) отримала право незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та статуту Церкви 9 липня 1990р. Архиєрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ, а Патріарх Олексій ІІ підтвердив його обрання Грамотою від 27 жовтня 1990 року. Постанова про «самостійність та незалежність» і Патріарша Грамота збереглись [5 с. 52-53].

Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджено і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р. [6 с. 231 ].

Значущим у даному контексті є думка митрополита УПЦ КП Димитрія (Рудюка) доктора церковно-історичних наук за спеціальністю «Історія Української Православної Церкви» про те, що «Собор 1991 року став не просто важливою датою, що засвідчила об’єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу – бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви на засадах автокефалії у самозрозумілій та логічній співдії з іншими помісними Православними Церквами…» [7 с. 4].

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України. Становище УПЦ, хоч і незалежної та самостійної в управлінні, але все ж таки у складі Московського Патріархату протирічило статуту України як суверенної, соборної держави. Тобто, український народ, почав самостійне буття не лише в економічній, правовій, політичній, а й духовній сферах. Архиєрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 року в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення канонічного питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архиєрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року у Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архиєреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян УПЦ усіх єпархій. За своїм складом цей Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо питання про автокефалію УПЦ як її найвищий керівний орган [8 с. 89].

Розглянувши питання про автокефалію УПЦ, Собор прийняв «Постанову Собору УПЦ з питанням повної самостійності УПЦ», у якій зафіксовано: «Релігійна ситуація в умовах проголошення незалежності