Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

УПЦ КП як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
45
Мова: 
Українська
Оцінка: 

духовної та соціальної нестабільності, яка існує в Україні. У своїй книзі «Історія України» виданій 1995 року, він чітко розставляє акценти, пояснюючи причини «розколу» Православної Церкви в Україні. В. Король вказує, що єдина канонічна Церква – УПЦ (МП) та наголошує на деструктивній ролі Патріарха Філарета (Денисенка) [14 с. 17-18].

Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 жовтня 1992 р. провів у Харкові Архієрейський Собор. На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 року не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією керуючого справами РПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана) [9 с. 50-53].
Отже, як зазначають українські дослідники М. Голіченка і І. Поліщук, що українська автокефалія може постати у результаті об'єднання Української Православної Церкви (юриздикції Московського Патріархату) з Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Об'єднана Українська Православна Церква маючи тисячолітню традицію, апостольське спадкування, чисельну багатомільйону паству та в союзі з державою, зможе вирішити питання про надання автокефалії Вселенським Патріархом [15 с. 113-114].
В Києві 22 травня 1992 року відбувався Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовнство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 19991 р. почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.
25-26 червня 1992 року у Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву -Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Таким чином було утворено не нову релігійну організацію, а з'єднано розділені гілки Української Церкви в одну -Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став Статут УАПЦ із відповідними доповненнями [3 с. 436-437].
З нашого погляду, для того, щоб віднайти та успішно реалізувати модель створення Української Помісної Православної Церкви, необхідно вирішити три головні канонічні, що мають місце в середовищі церковного руху за автокефалію УПЦ КП: канонічності єпископських хіротоній в УПЦ КП; статусу майбутньої Церкви та титуляції її глави; канонічної легітимності глави Церкви. Перша проблема полягає у тому, що хіротонія більшості архієреїв УПЦ КП неканонічна з погляду Московського Патріархату, а також деяких інших православних Церков. Особливого канонічного розгляду потребують випадки тих архієреїв, які були позбавлені священного сану або були екскомуніковані (відлучені від Церкви) Архиєрейським Собором Російської Православної Церкви (наприклад, митрополит Львівський Андрій Горак і Патріарх УПЦ КП Філарет) [15 с. 113-114].
Друга проблема полягає в тому, що українська церковна ситуація не відповідає принциповим передумовам, що, необхідні для проголошення автокефалії. А саме: церковна єдність на території місцевої Церкви, яку планується проголосити автокефальною; соборні рішення, що регламентують одностайність думки єпископату щодо необхідності проголошення автокефалії на цій території; загальноправославний діалог, тобто згода на проголошення автокефалії усіх помісних Церков. Українська ситуація відповідає, таким важливим передумовам для проголошення автокефалії: повна політична незалежність країни, географічна віддаленість, етнічна та мовна відмінність регіону від території Матері-Церкви [16 с. 256-257].
Ряд науковців наголошують на аксіомі про те, що «Національна церква», зазвичай, розглядається як фактично неодмінний атрибут «національної держави». Однак говорити про «національну церкву» в українському контексті в однині не випадає. Православ'я в Україні не є єдиним і представлене в есенціалістській перспективі трьома гілками: УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ (МП). УПЦ КП і УАПЦ пожертвували пріоритет визнання з боку Вселенського православ'я віддавши превагу у процесу націє- та державотворення. І УПЦ КП, і УАПЦ розраховували стати «єдиною національною церквою» за допомогою держави, і за її політичної підтримки набути канонічного статусу [релігійний чинник у процесах націє та державотворення [17 с. 72, 73, 74].
Автокефальна Церква існує і розвивається як окремий організм на адміністативно визначеній території, тобто Помісна Церква є національною. Засади національності служать основою, що забарвлює релігійне життя кожного православного народу своєрідним характером наповнення культової практики. Патріотизм стає морально-етичною категорією. У ортодоксальному християнстві усі члени Церкви визначаються рівними по вірі, бо ж сама Особа Іскупителя світу проголосила інтернаціональний характер єдиної, всесвітньої Церкви. Нехтування ж національно-культурною приналежністю, постановка національного індеферентизму переростає у спіритуалістичний космополітизм; матеріальне ж сприйняття людиною своєї національної належності породжує різні форми націоналізму (національне ідолопоклонство) і шовінізму. Найвищий ідеал Християнської Церкви – космополітичний. Церква єдина і незмінна в основах своєї науки, однак у формах свого історичного життя, вона, приймає й використовує ті форми людського життя, які походять із природної вдачі даного народу [18 с. 108, 109, 110].
Український мистецтвознавець Д. Степовик, наголошує на тому, що третій етап відродження Українського Православ'я безпосередньо регламентований УПЦ Київського Патріархату, і ми приймаємо цей засновок (гіпотезу) [19 с. 41].
10 липня 1992 року Статут Української Православної Церкви Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України [3 с. 437].
Отже, об'єднання УПЦ (МП) і УАПЦ було загальнозрозумілим актом з метою утвердження помісності Української Православної Церкви на міжнародному православному полі, засвідчило об’єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу – бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви
Фото Капча