УПЦ КП як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

Внутрішня організація Вселенського православ‘я залишається незмінною протягом багатьох століть. Будучи, завдяки єдності догматичної та канонічної систем, єдиним за своєю суттю, православ‘я й досі не має єдиного адміністра- тивного центру і є децентралізованою асоціацією автокефальних, автономних чи незалежних в управлінні Церков. Така форма існування православ‘я пояснюється тим, що, проводячи місіонерську роботу в різних країнах, апостоли та їх учні засновували помісні Церкви, які були частинами єдиного цілого – Християнської церкви. Автокефальні церкви називаються ще Помісними і співвідносяться одна з одною в певному порядку, відповідно до диптиху (списку православних Церков за авторитетом). Це місце називається рангом честі [25 с. 742-743].

Актуальною і слушною є думка українських релігієзнавців С. Здіорука та О. Сагана, щодо становлення автокефалії. Так, зокрема, науковці зазначають, що в церковних канонах немає чітких вказівок на спосіб встановлення автокефалій для нових Церков. На історичній церковній арені є два шляхи проголошення автокефалії. Перший виходить із давньої традиції, на основі якої й були проголошені більшість автокефалій. А саме – набуття певною державою політичної незалежності практично автоматично призводило до отримання незалежності церковної. Канонічне обґрунтування засад отримання автокефалії так способом базується на 34-му апостольському правилі, 9 правилі Антіохійського Собору (341 р.), 17 каноні ІV Вселенського Собору та 38 правилі Пʼято-Шостого Собору [26 с. 136-137].

Оцінюючи нинішній стан православ’я в Україні і загалом Вселенського православ’я, слід взяти до уваги його чітку прив’язаність до державної влади. Православ’я продовжує існувати в умовах відчутності, а то навіть і тісної залежності його інституційного (а подеколи – доґматично-канонічного чи обрядового) розвитку від позиції влади.

Створення Єдиної Помісної Православної Церкви в незалежній Україні, розглядається нами як один із найважливіших факторів самоозначення й становлення української нації, вираження її духовного потенціалу, утвердження її ідентичності й єдності, стабільного розвитку. У свідомості людей об’єднання православ’я тісно пов’язується з поняттям соборності нашої держави, її духовною цілісністю. Отже, можна наголосити, що першою умовою на шляху до об'єднання є налагодження діалогу різних православних конфесій, а також сприяння держави у становленню демократичної і толерантної духовної атмосфери в українському суспільстві [21 с. 383].

УПЦ КП має можливість за допомогою своєї структурної ланки впливати на духовне і політичне життя України. Актуальними еклезіальними завданнями для УПЦ КП є домогтися визнання її Помісною Церквою з боку Повноти світового православ'я -питання часу, адже всі Автокефальні Церкви пройшли цей шлях, стверджуючись у ролі суб'єктів міжнародних релігійних відносин, подібно як і національні держави не всі відразу ствердилися як повноправні суб'єкти міжнародного права. Тому необхідно твердо засвідчити партнерські стосунки Української Держави і Української Церкви -це необхідна позиція патріотичної державної влади, керуючись інтересами народу [26 с. 195-197].

Отже, УПЦ КП є Помісна Церква та існує в межах України. В своєму устрою пристосовується до державного життя українського народу. УПЦ КП – релігійна спільнота, яка будучи частиною Кафолічної Православної Церкви, проголошує, що існує з часу її заснування Ісусом Христом та його апостолами і у рамках якої передається Священне Передання, важливою складовою якого є Святе Писання.

Таким чином розпочатий перебудовою в СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя – усе це стало звичайними атрибутами сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, відкрило шлях для УПЦ КП до поширення емісійної діяльності та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту. Інституційно-еклезіологічне становлення УПЦ КП стало визначальним чинником у культурно-просвітницькій роботі. Маючи широку присутність на теренах України УПЦ КП активізовує свою соціально-просвітницьку, що здійснюється автономно даною конфесією і зведена до доброчинності.

 

 

Розділ ІІ. Суспільно-національна складова діяльності УПЦ КП

 

2.1 Національне наповнення культової практики УПЦ КП

 

Православна Церква завжди визнавала і визнає (як законодавчо так і на практиці) необхідність існування помісних Церков. Цей принцип закладено ще 34-му Апостольському правилі. Православна церковна інституція у світовому масштабі склалася як децентралізована. Так зване Вселенське православ'я є своєрідною співдружністю помісних церков, взаємно визнаних та поєднаних спільними догматами, культом, церковно-правовими, тобто, канонічними традиціями, та молитовним спілкуванням [20 с. 176].

Православ'я, як і більшість сучасних релігій виділяє дві частини світобудови: земну і божественну. Їх співвідношення і важливість однозначно вирішується на користь трансцедентного – об'єктивної єдиної істини, висловленої в догматах. Ця ідея і визначає зміст православного культу – встановлення зв'язку із Творцем. Саме обрядово-культова сфера православ'я дає можливість зробити «життєвими й актуальними» догмати й поступи віри, які відображені й постійно переживаються віруючими в культовій діяльності. Важливою особливістю релігійного культу є його етнокофесійність, апробування в релігійній практиці і зміни його при потребі, щоб задовольнити естетичні потреби людей [27 с. 111].

Важливою рисою релігійного культу є його спрямованість не лише на задоволення релігійних потреб суб'єктів культової діяльності, але й на відтворення та стимулювання релігійних почуттів, закріплення релігійних уявлень віруючих.