УПЦ КП як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

В роботі Помісного Собору у Києві 1-3 листопада 1991 року взяли участь 23 архиєреї УПЦ, тобто, увесь єпископат. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів і монастирів [9 с. 58-59].

Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви, тобто адміністративне відокремлення Української Православної Церкви від Російської Православної Церкви [Див. : http: //kro-krim. narod. ru/PUBLIK/PRAVOSL/ filotlup. htm ].

У відповідь на рішення Собору УПЦ керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату. Московською Патріархією, була розгорнута кампанія з дискредитації особи Предстоятеля УПЦ [10 с. 153].

Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України, коли 92% населення проголосували за самостійність держави в Києві пройшов Міжрелігійний форум. У роботі форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Православної Церкви і з'єднання в одну Помісну Церкву.

У січні 1992 р. в середовищі єпископату УПЦ утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р., про автокефалію УПЦ та припинили поминати за богослужіннями Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим де-факто учинили розкол. Про те, що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору (Див. : Правила Святих Апостолів, Вселенських і помісних Соборів, і святих отців/Перек. : Чокалюк С. М. УПЦ Київський Патріархат. -Вид. «Преса України». -Київ. -2008) [9 с. 50].

На 30 березня – 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський Собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року, однак замість розгляду питань порядку денного на Соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші пізніші учасники так званого «Харківського «собору, письмово протестували проти порушень порядку денного, але їхній протест залишився без розгляду. На митрополита Філарета (Денисенка) чинився тиск з єдиною вимогою – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Через небезпеку вчинення Архієрейським Собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився на найближчому Архієрейському Соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ, про усно заявив на засідання Собору [11 с. 9-10 ].

Потрібно зазначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя є канонічним злочином. Про це говорять 8 правило ІІІ Вселенського Собору (Див. : Книга Правил святих апостолів, вселенськимх і помісних соборів, і святих отців. УПЦ Київський Патріархат. /Чокалюк С. М. /Перек. з рос. мови. Київ. -2008), та 3 правило Кирила Олександрійського, де чітко зазначено, що єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а негідні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, а Архиєрейський Собор РПЦ, не висунув проти митрополита Філарета (Денисенка) жодних офіційних звинувачень, навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння [9 с. 78].

Усвідомлюючи небезпеку для Української Православної Церкви своєї відстав- ки з посади Предстоятеля, а також через неканічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991р., митрополит Філарет (Денисенко) вирішив залишатися Предстоятелем УПЦ. Священний Синод РПЦ усунув митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно з церковним законам такі дії чиняться лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто Архієрейського Собору УПЦ [3 с. 456-457].

У заяві Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України обрання Предстоятелем Української Православної Церкви митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) суперечило церковним правилам. Українська Православна Церква із жовтня 1990 року-незалежна і самостійна в управлінні. Вона має Устав, який встановлює відповідні правила вирішення важливих питань життєдіяльності церкви, в тім числі й порядок вибрання глави церкви-митрополита Київського і всієї України. Цей устав затверджений на Помісному соборі УПЦ, зареєстрований Радою у справах релігії в установленому законом порядку, отже, є обов'язковим до виконання для всіх членів церкви, в тім числі і для єпископату [12 с. 89].

Але скликання собору в Харкові, так і прийняті на ньому рішення, що стосуються Предстоятеля Української Православної Церкви, суперечать церковним правилам. Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України вважає необхідним заявити, що вона признає і подальшому буде визнавати ті церквовні рішенння, які приймаються у відповідності з діючим законодавством і Уставом церкви [13 с. 210].

На думку, історика В. Короля, професора КНУ ім. Т. Шевченка, Патріарх Філарет (Денисенко) є розколоучителем в Україні, і саме наявність Київського Патріархату є причиною