Вашингтонська конференція

вже згодилася з принципом військово-морського паритету. Всупереч своїм сподіванням Франція наштовхнулася на справжню англо-американську коаліцію. Вона розробила була велику програму збільшення свого флоту, аби надолужити втрати, заподіяні війною, – як від знищення певного числа своїх кораблів, так і від скорочення будівництва нових. На відміну від Англії та Америки, Франція докладала фінансових і промислових зусиль переважно для ведення сухопутної війни. Щодо Сполучених Штатів, які на конференції представляли Х'юз, колишній державний секретар Еліху Рут, Генрі Кебот Лодж, що очолював сенатську комісію у закордонних справах аж до своєї смерті в 1924 p., і демократ Оскар В. Андервуд, то вони вважали, що головне – це зупинити гонитву морських озброєнь, яка була занадто дорогою. Безперечно, вони були впевнені, що зможуть її виграти. Але японська загроза в Тихому океані могла стати серйозною, якби Японія виконала свою велику військово-морську програму. Англія ж, виходячи з обставин, була згодна відмовитися від правила «норми двох сил», якого вона завжди дотримувалася аж до самої війни 1914 p., а саме: мати флот, що принаймні дорівнював би двом іншим найсильнішим флотам світу, разом узятим. Це означало, що вона ладна була дозволити США взяти під свій морський контроль зони, над якими вона колись домінувала сама, наприклад, Мексиканську затоку й Карибське море, а також передасть їм частину відповідальності за захист Канади. Щодо Японії, яку представляв Като, то вона переживала особливо тяжко наслідки світової економічної кризи 1920-1921 pp. В країні проявлялися сильні настрої громадськості проти військових та морських витрат. У червні 1921 р. конгрес торговельних палат висловився за скорочення військових кредитів. Англія не захотіла відновлення англо-японського військового союзу 1902 p., термін якого закінчився в липні 1921 р. Вона бажала в такий спосіб задовольнити США й Канаду й зовсім не хотіла сприяти країні, яка ставала їхнім суперником на Далекому Сході.