Вашингтонська конференція

Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне хазяйнування в Китаї. Вважаючи таку спрямованість важливим досягненням дипломатії США, державний секретар Юз пізніше підкреслював, що «завдяки ньому договору «відкриті двері» в Китаї стали, нарешті, реальністю».

Під тиском Сполучених Штатів, які пригрозили відновити гонку морських озброєнь, Японія погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв за угодою «21-ї вимоги». 4 лютого 1922 р. (напередодні закінчення Вашингтонської конференції) вона змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому Шаньдуну в шестимісячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66 млн франків золотом і виведенням звідтіля японських військ.

У цілому «Договір 9-ти» означав створення єдиного фронту колоніальних держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю й певну політичну поражу Японії та Англії, не кажучи вже про явний реванш США перед французькою дипломатією. Проте Японія тоді так і не віддала орендовані Порт-Артур і Дайрен, Англія ж підписала угоду з Китаєм про «готовність» повернути йому орендовану територію Вейхайвею, але обіцянки цієї не виконала.

 

 

Договір про обмеження морських озброєнь, або «договір п'яти держав», підписано 6 лютого 1922 р. США, Великобританією, Японією, Францією та Італією строком на п'ятнадцять років. Договір визначав пропорційну кількість лінкорів, що їх могли мати п'ять держав, які підписали його: 5 для США, 5 для Англії, З для Японії, 1, 75 для Франції та Італії. Крім того, було вирішено заморозити будівництво лінкорів на десять років. Англійський представник Бальфур досяг, відтак, реального успіху на шкоду Франції, якій було залишено флот на рівні італійського, в той час як їй треба було розподілити свої кораблі між Атлантикою й Середземним морем і вона мала захищати більшу імперію. Зате Бріан, а потім Сарро домоглися того, що не було встановлено обмежень на будівництво підводних човнів (хоча Бальфур і заперечував), а також малих та середніх кораблів. Щоб одержати згоду Японії, яка прагнула до паритету зі США й Англією, було визначено, що зберігатиметься статус-кво на укріплення острівних володінь США, Британської імперії та Японії в Тихому океані (крім власне Японського архіпелагу та сусідніх островів, Нової Зеландії та Гавайських островів). Ця умова була на користь Японії, яка щойно завершила укріплення островів Бонін, в той час як Сполученим Штатам заборонялося створювати військово-морські бази на острові Гуам чи в Тихому океані взагалі.

Це була перша стратегічна зустріч глав урядів країн Великобританії і США після того як Сполучені Штати приєдналися до Другої світової війни. Делегації очолили прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль і американський президент Франклін Рузвельт.

Хоча Рузвельт мав певний внутрішній тиск із метою зосередити військові операцій США на Японії через напад на Перл-Харбор два тижні тому 7 грудня, уряд Сполучених Штатів погодився, що головною метою для виграшу війни була поразка нацистської Німеччини. Оголошенням Гітлером війни Сполученим Штатам 11 грудня 1941 зробило це рішення прийнятнішим для громадської думки в Сполучених Штатах.

 

 

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 – 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 – 1922р.

Конференція чітко показала зростання впливу США в міжнародній політиці і уже в ході конференції США заявили про недостатність поступок зі сторони Японії у Китаї. Японія також після завершення конференції захотіла переглянути рішення, прийняті у Вашингтоні, що само собою породжувало нову, небезпечну конфронтацію на Далекому Сході.

Домовленості прийняті на Паризькій і Вашингтонській конференціях заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи – формування післявоєнних міжнародних відносин. Її створення дало можливість зменшити післявоєнну напругу та заклало основу для більшої стабільності у міжнародних відносинах. Нова система була недосконалою, так як її творці «загнали» багато держав і народів у таке невигідне становище, що ті не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти виявились немилосердними переможцями і весь тягар післявоєнних змін поклали на переможені народи. Не було враховано, що країни позбулися тоталітарних режимів, що розв’язали війну.

Назначені для виплати репарації не враховували можливості країн. Таким чином, піднялася хвиля шовінізму і націоналізму, і її силу підсилювало почуття національного приниження. У результаті прийнятих переділів кордонів (додаток 4), виникло багато районів з щільним проживанням національних меншин, які були там не з своєї волі. Німці – в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці – в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці – у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т. д. Народам не варто було розраховувати на підтримку новоствореної системи міжнародних відносин. Також поза Версальською системою залишилась Росія. Для держав-переможців Антанти, вона була зрадницею, яка окремо уклала мир з ворогом (мається на увазі Брестський мир 3 березня 1918 р.) Крім того більшовизм викликав у країнах Антанти неприязнь, що призвело до