Вашингтонська конференція

Основні положення договору

Водотоннажність суден не повинна перевищувати 35 тис. тонн

Корабельні гармати – максимум 16 дюймів

Угода про підводні човни

Морські бази ніким не будуватимуться ближче, ніж за 5 тис. км від Японії

Договір фактично скасовував право Британії мати такий флот, який би дорівнював флотам двох наступних за нею держав

Не бажаючи втрачати свою морську перевагу, Велика Британія погодилась лише на обмеження граничного тоннажу великих бойових кораблів – лінкорів та авіаносців, котрі з розвитком підводного флоту й авіації втратили своє вирішальне значення.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.

Отже, з гегемонією Великої Британії на океанах було покінчено назавжди.

Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю) був підписаний 6 лютого 1922 р. (додаток 3)

Основні положення

Потужні держави брали зобов'язання розділяти Китай на сфери впливу і дотримуватися принципів «відкритих дверей» та «рівних можливостей».

Держави, що підписалися, визнавали суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість Китаю.

Усім цим державам надавались рівні можливості в економічній діяльності в Китаї й торгівлі з ним.

Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інних держав – учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду – китайсько-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Циндао – Цзинань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжуріі Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.

Період після Вашингтонської конференції характеризується для Далекого Сходу тимчасовою відмовою Японії від претензій на Китай, поміркованою позицією японського міністра закордонних справ Сідехари, який займав цю посаду в 1924-1927 і 1929-1931 pp. Щодо Китаю, то він зазнавав великих труднощів у внутрішньому житті, про які ми згадуватимемо лише тією мірою, якою вони позначалися на міжнародній ситуації.

Китай у той час був поділений між Північним (Пекінським) і Південним (Кантон ським) урядами. Фактично вони правили лише кількома провінціями, в інших боролися за владу й чинили нескінченні перевороти численні феодали й генерали. В Маньчжурії, Шаньдуні, Порт-Ар -турі й Дайрені хазяйнували японці, в Тибеті й Вейхайвеї – англійці. Китай був роздрібнений на окремі автономні провінції й «зони впливу» іноземних держав.

У Південному Китаї Сунь Ятсен, лідер Гоміньдану (націоналістичної партії), обраний у травні 1921 р. президентом Китайської Республіки, правив до своєї смерті в 1925 р. Він листувався з В. І. Леніним, приймав радянських представників. Сунь Ятсен відмовився посилати своїх представників на Вашингтонську конференцію в склади пекінської делегації, не визнав рішень конференції.

Великі держави визнавали Пекінський уряд (ще загравали з багатьма генералами, правителями окремих провінцій). Пекінська делегація на конференції виступала у Вашингтоні від імені всього Китаю й прагнула досягти перегляду договорів на основі зміцнення суверенітету Китаю. Вона підтримувала американську пропозицію про «відкриті двері й рівні можливості» всіх держав, наполягала на відмові Японії від «21-ї вимоги», на поверненні Шаньдуну та інших китайських територій, де хазяйнували окремі іноземні держави.

Визнаючи прогрес китайської судової системи, головні зацікавлені держави – США, Англія, Франція тощо – висували різні умови й вимагали, зокрема, доповнення й удосконалення китайських кодексів. 28 грудня 1929 р. китайський уряд оприлюднив маніфест, у якому заявлялося: «Доти, доки не буде скасовано екстериторіальність, Китай не зможе здійснити повний суверенітет». Виходячи з цього, уряд постановив, що з 1 січня 1930 р. всі чужоземці, які перебувають на китайській території, підкорятимуться китайським законам. Цією односторонньою заявою китайський уряд сподівався присилувати держави. Проте очікуваного ефекту не було досягнуто.

Обговорення «китайського питання» було дуже гострим і напруженим. Китайська програма в цілому була відхилена, ряд її пунктів знайшов відображення в американському проекті договору. У своїй політиці щодо Китаю учасники «Договору 9-ти» зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і