Вашингтонська конференція

Щодо фактичних переваг, одержаних чужоземцями без будь-яких договорів, Китай задовольнили в обмеженій кількості пунктів: держави згоджувалися ліквідувати свої спеціальні поштові служби й використовувати їхні особисті радіо- й телеграфні служби тільки для урядових, некомерційних цілей. Держави відмовилися вивести свої війська. Американці хотіли замінити союзницький контроль, установлений 1921 р. над Китайською Східною залізницею в Маньчжурії, яка була під російським впливом до 1917 p., міжнародним фінансовим комітетом з такими самими повноваженнями. Безпека в зоні залізниці мала підтримуватись міжнародними поліційними силами, складеними з китайців. Китай домігся, що управління залізницею і право поліційного нагляду були передані правлінню, до складу якого входили 5 китайців і 5 «білих» росіян, що представляли Російсько-Азіатський банк. Відтак, радянська Росія була усунена від цієї справи.

Спеціальною конвенцією уніфіковано мито на сухопутних і морських кордонах, а його розмір установлено у 5% від вартості товару. Китай не зміг отримати митну незалежність і хоча б підвищення мита до 12, 5%.

Ще однією домовленістю передбачалося скасування екстериторіальності, як тільки китайська судова система зможе надати достатні гарантії. Це означало нескінченну затримку з ліквідацією цього привілею, особливо нестерпного для китайських націоналістів. Китай зобов'язувався не чинити дискримінації щодо користування його залізницями.

Китай хотів, щоб конференція розглянула проблему статей Версальського договору, що віддавали Японії права Німеччини на Шаньдун, і вимагав, щоб Японія відмовилася від «договору 21 вимоги» від травня 1915 р. Японія погодилася розглянути ці питання на двосторонніх китайсько-японських переговорах. США вчинили тиск на Японію, щоб примусити її поступитися. Вони пригрозили, що відновлять гонку морських озброєнь, в якій Японія не мала шансів на виграш. Японія не згодилася відмовитись від «договору 21 вимоги», тому що, як указував її представник барон Сідехара, Китай підписав його як суверенна держава. Однак вона погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв, що були їй надані цим договором. За китайсько-японською угодою від 4 лютого 1922 р. Японія зобов'язувалася повернути Китаю в шестимісячний строк орендну територію К'яочеу, колишнє німецьке майно на цій території, а також колишню німецьку залізницю в Шаньдуні за 66 мільйонів франків золотом. Японський гарнізон мав бути виведений з Ціндао в тридцятиденний строк [18, c. 36-37].

Паралельно з Вашінгтонською конференцією під тиском Х'юза Японія сповістила про залишення морської провінції «найближчим часом». Після безрезультатних переговорів із «Далекосхідною республікою», яка відмовила їй у наданні торгових пільг, Японія вимушена була в серпні-жовтні 1922 р. вивести свої війська. Так, незважаючи на те, що далеко не всі вимоги Китаю були задоволені, Вашінгтонська конференція стала – за словами П'єра Ренувена – справжнім «стоп-сигналом» для Японії. Єдиними серйозними перевагами, яких вона домоглася, було обмеження американського флоту й зобов'язання США не укріпляти деякі свої острови в Тихому океані.

 

 

На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

Основні положення договору

Японсько-англійський союз 1902-1921 рр. про поділ сфер впливу на Тихому океані скасовувався.

Країни, що підписалися, зобов'язувалися взаємно поважати права одне одного щодо їхніх острівних територій у Тихому океані та спільно захищати їх у разі нападу іншої держави

Такі ж гарантії надавалися тихоокеанським володінням Португалії та Голландії

Взаємна повага прав на володіння в Тихоокеанському регіоні

Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США, був підписаний 6 лютого 1922 р. (додаток 2). Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушене згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США – 5, Великобританія – 5, Японія – 3, Франція – 1, 75, Італія – 1, 75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також