Взаємодія політики і економіки в умовах прискореної трансформації суспільств (порівняльний аналіз досвіду України і В єтнаму)

В розділі III “Вплив економічних реформ на удосконалення політичних функцій держави” розглядаються цілі і механізми активізації економічної регулюючої ролі держави в умовах прискореної трансформації суспільств.

Створення багатоукладної економіки – це результат розумної, зваженої стратегії і тактики держави, щоб не розвалити державний сектор економіки при реалізації антимонопольного законодавства, проведенні приватизації та інших заходів щодо активізації економічного життя, оскільки державний сектор економіки грає дуже важливу роль у постсоціалістичних країнах.

Національно-економічні інтереси перехідних країн вимагають розробки і реалізації стратегій соціально-економічного розвитку на принципово новій основі – плюралізмі та рівності прав державної, приватної і колективної форм власності. Це є необхідною передумовою забезпечення політичної стабільності суспільства і проведення політичних реформ. Загальновідомо, що без політичних реформ неможливо динамічне економічне реформування, а без економічних перетворень різко знижується політична активність народу і політичні реформи можуть перетворитись на свою протилежність – у безвладність, анархію.

Сучасна наука і суспільна практика фіксують дві основні моделі економічного розвитку, орієнтованого на поєднання різних форм власності в межах держави, на гармонізацію взаємодії цих форм. “Неокласична”, монетаристська модель, яка базується на запереченні суттєвого державного втручання в економіку і, відповідно, на абсолютизації приватної власності, передбачає різке скорочення соціальної функції держави. Соціально орієнтована модель базується на вільному, рівноправному співіснуванні різних форм власності, сильній соціальній функції держави, яка використовує індикативне планування і здійснює у межах визначених законом регулювання ринку, правил конкуренції. Друга модель суспільного розвитку характерна для європейських, і особливо для скандинавських країн, а також Ізраїлю, Канади та деяких інших. Цей шлях обирають країни перехідного типу Азії, Африки, Латинської Америки.

Дещо інший підхід демонструють країни соціалістичної орієнтації, в тому числі В єтнам, де всебічно враховується досвід країн з ринковою економікою, країн, що входили до соціалістичної співдружності, а також національна специфіка кожної країни. Ці країни демонструють в економічному розвитку здоровий глузд, максимальний прагматизм, які враховують світовий досвід поєднання економічних і політичних стратегій. Вони стали на шлях поступових реформ, без руйнування того, що вже зроблено. Ця стратегія здається більш перспективною, ніж безкінечні зміни курсу, коливання між модними поглядами.

У проведенні економічних реформ треба уникати хибних поглядів, що ринок (особливо нерегульований) автоматично вирішить усі проблеми оздоровлення економіки. Як показує досвід, необхідно зберігати регулюючу роль держави у перехідний період, застосовуючи гнучкі засоби регулювання, які відповідають новій сутності соціально орієнтованої ринкової економіки. Держава не може кинути державний сектор економіки напризволяще і повинна удосконалювати управління ним. Водночас надання йому зайвих пільг, у порівнянні з приватним і колективним секторами економіки, не сприяє зростанню його конкурентноспроможності.

Оптимальне поєднання державного регулювання і вільного підприємництва – стратегія економічних реформ. Реформи краще проводити поступово, еволюційно, цілеспрямовано, як це робиться у В єтнамі, враховуючи специфіку країни, її зв язки зі світом. Істотна складова економічних реформ у перехідних суспільствах – правові проблеми обмеження монополістичної діяльності як підприємств, так і органів державної влади (включаючи органи місцевого самоврядування), забезпечення рівних можливостей усім формам власності і суб єктам економічної діяльності.

В розділі IV “Політичні інститути як інструмент політичних і економічних реформ” в теоретико-методологічній і науково-практичній площинах розглянути спрямованість та ефективність діяльності політичних інститутів у “зрізах”: наскільки політичні інститути пристосовані до функціональної диференціації і соціалізації (розподіл функцій влад, становлення президентсько-парламентської республіки, плюралізація партійно-політичної системи) ; як здійснюється процес національної інтеграції (розвиток національної самосвідомості, отримання суверенітету, будівництво незалежної держави) ; чи посилюється соціальна мобілізація (виробнича внутрішньореспубліканська міграція, виникнення нових механізмів мобілізації електорату за допомогою політичних партій і референдумів) ; чи зростає можливість політичної системи в адаптації до нових соціально-економічних цілей, до створення нових інститутів, які забезпечують канали діалогу між державою і громадянським суспільством.

Згідно соціально-філософського підходу, політична влада, і особливо політичні інститути, повинні виступати механізмом напрацювання і реалізації політичних рішень, норм політичної поведінки, утвердження політичної позиції еліт і мас. Але в перехідних суспільствах політичні інститути (держава, партії, громадські організації) в своїх трансформаціях занадто далекі від програм перетворень, які проголошує державна влада. Перетворення політичних інститутів з метою переходу до більш високого рівня системної організації і функціонування – це завдання, для вирішення якого недостатньо гасел політиків і заяв учених про те, що вони мають концепції реформації цих інститутів. В системі політичних інститутів є носії прогресивних і консервативних тенденцій, демократичних і бюрократичних. Тільки поступове перетворення суспільства, держави дозволить провести історичну селекцію на користь прогресивних політичних форм управління справами суспільства і держави.