Язичницькі уявлення східних слов‘ян про потойбічний світ (IX – XIII ст.)

Другу велику групу писемних джерел складають східнослов’янські пам’ятки ХІ – XVII ст., які містять в собі відомості про язичницькі вірування та культи наших предків, що пов’язані з уявленнями про смерть та потойбічний світ. Інформація, яка міститься в даних писемних документах, більш уривчаста та фрагментарна, ніж у попередній групі, але вона характеризує саме традиційні народні вірування і не викликає підозр у фальсифікації.

Найбільш вагомими для теми даного дослідження є літописні джерела ХІ – ХIV ст., насамперед “Повість врем‘яних літ”. В цьому грандіозному літописному творі збереглися звістки про архаїчні напів-язичницькі ритуали князівських поховань в кінці Х – ХІІ ст., дані про історичні події пов’язані з історією слов’янського язичництва (релігійні реформи князя Володимира Святославича 980 та 988-989 рр., договори київських князів з Візантією, глоси автора літопису до деяких іноземних джерел). Крім “Повісті врем‘яних літ” дані щодо посмертних уявлень східних слов’ян дохристиянської доби містяться і у так званих “обласних літописах” – Київському, Новгородському, Псковському, Суздальському, Галицько-Волинському, Тверському літописних зводах.

Окрім цього, в роботі використовувалися “Житія святих”, “Слова” та “Повчання” проти язичництва ХІ – ХVІ ст. Із вітчизняних богословських праць раннього середньовіччя, які містять в собі інформацію про посмертні вірування наших пращурів дохристиянської доби, слід назвати “Слово якогось Христолюбця” невідомого автора, “Сказання про святих мучеників Бориса та Гліба”, “Слово про закон та благодать” митрополита Іларіона, “Слово на Фомину неділю” та “Слово про душу та тіло” Кирила Турівського, ”Слово про маловеріє” Серапіона Володимирського, “Житія святих” ченця Києво-Печерської Лаври Полікарпа, які увійшли до складу Києво-Печерського Патерика.

Літописці та церковні ієрархи раннього середньовіччя у своїй боротьбі зі слов’янським язичництвом зверталися до творчої спадщини раннього християнства. Богословські пам’ятки даного типу перекладали на старослов’янську мову і доповнювали своїми власними вставками (глосами), які були покликані полегшити їх сприйняття у народному середовищі, пристосувати до нових умов. Ці вставки в деяких випадках несуть у собі унікальну інформацію, яка характеризує слов’янське язичництво.

Типовим прикладом у цьому аспекті може стати таке джерело як “Слово про ідолів” (60 рр. ХІ ст.), яке є скороченим варіантом “Слова на Богоявлення” Григорія Богослова. У своїх коментарях вітчизняний перекладач не тільки описав важливі східнослов’янські язичницькі обряди, але й окреслив еволюцію всієї системи слов’янського язичництва – “…И ти начаша требы класти роду и рожаницам преже Пероуна бога ихъ. А преже того клали требы оупырем и берегыням…”. Крім охарактеризованого вище джерела, у дослідженні використовувалися також тексти з аналогічних пам’яток – “Слово святого Дионісія про жаліючих”, “Слово Святого Іонна Златоустого о том как первое погание веровали в идолов”, “Слово Єфрема Сирина о возвращении вспять на языческие дела”. В них містяться цікаві відомості про язичницькі вірування та культи.

Певну інформацію щодо давньослов’янських вірувань вміщують у собі апокрифічні твори ХІІ – ХІV ст. Більша частина цих пам’яток була складена у давній Болгарії на ґрунті синкретизму візантійського православ’я та місцевого південнослов’янського язичництва і тому містять деякі важливі елементи язичницьких уявлень про потойбічний світ, які близькі до східнослов’янських. Маються на увазі в першу чергу такі стародавні твори як “Бесіда двох святителів”, “Ходіння Богородиці по муках” та інші. Схожі відомості присутні і в давньослов’янських глосах до візантійських апокрифічних творів – “Книга Єноха” та “Книга Варуха”.

До другої групи використаних джерел слід віднести матеріали археологічних розкопок східнослов’янських поховань і святилищ VI-ХIII ст.. Пріоритет при використанні даних другої групи надавався аналізу результатів тих археологічних експедицій, які діяли на території сучасної України. Результати розкопок в інших регіонах слов’янського світу (Подоння, землі Північно-Східної Русі) враховувалися лише при узагальнюючому аналізі пам’яток періоду, який досліджується.

Аналіз археологічних джерел здійснювався згідно з монографіями та звітами, присвяченими археологічним розкопкам східнослов’янських поховань ІХ-Х ст. та матеріалів, пов’язаних з реконструкцією язичницьких святилищ раннього середньовіччя.

Третю групу джерел складають етнографічні матеріали, у яких знайшли своє відображення народні уявлення про смерть та потойбічний світ (опис сучасних поховальних обрядів, звичаїв, пов’язаних із захисною магією, символікою відродження і т. ін.).

До четвертої групи джерел, на думку дисертанта, слід віднести дані східнослов’янського фольклору – народні казки, легенди, билини, ритуальні пісні, приказки, прислів’я, плачі та голосіння. Досить значна частина цих джерел містить у собі відгуки стародавнього язичницького міфу про “посмертне існування людини”.

У другому розділі – “Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість” – розглядаються східнослов’янські дохристиянські поховальні звичаї та обряди, їх своєрідність, ідейні витоки, а також вплив на свідомість наших предків.

Детально розглядається комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання. Підкреслюється, що дані ритуальні дії складали перший обов’язковий етап переходу небіжчика до потойбічного світу і були покликані захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу.

Проаналізовано обрядові дії, направлені безпосередньо на поховання небіжчика (кремація або інгумація мертвого тіла, покладення залишків мерця до могили, супроводжуючий інвентар, закриття могили, установлення знака, який би визначив місце поховання, а також посипання кургану