Язичницькі уявлення східних слов‘ян про потойбічний світ (IX – XIII ст.)

Автор доводить, що традиційні уявлення східних слов’ян-язичників ІХ-ХIII ст. про антисвіт відбивають соціально-економічні відносини, притаманні первісно-громадському суспільству докласової доби, тобто в кордонах антисвіту повинна була існувати загальна соціальна та економічна рівність.

Підкреслюється, що суттєво відрізнялися від традиційних канонів уявлення про антисвіт представників східнослов’янської соціальної еліти кінця І тис. н. е. В свідомості вищих прошарків східнослов’янського суспільства даної епохи антисвіт був дзеркальним відображенням реального світу, тобто на нього автоматично поширювалися всі соціальні та економічні інститути, що існували в Київській Русі ІХ-ХIII ст. – соціальна диференціація, включаючи рабство, економічні та сімейні відносини.

Наявні писемні та археологічні джерела не дозволяють змоделювати загальну чітку картину уявлень східних слов’ян-язичників про сутність антисвіту. Можна прослідкувати лише кілька головних схем, які простежуються на рівні фактологічного матеріалу. Разом з тим автор довів, що уявлення про підземний світ і місце в ньому небіжчика були тісно пов’язані з культом землі та рослин, які в свідомості тодішніх слов’ян помирали і відроджувалися протягом року.

Крім того в розділі простежується, що на антисвіт дзеркально розповсюджувалися реалії земного життя, інакше кажучи, в свідомості наших предків це був світ навпаки – антисвіт, який в уяві східних слов’ян-язичників асоціювався також з царством темряви та вічної зими.

Дисертаційне дослідження виглядатиме неповним, якщо залишити поза увагою проблему співвідношення в свідомості наших предків між небіжчиком та підземними богами східнослов’янського язичницького пантеону – Велесем, Желею та Марою.

В дисертації встановлено, що язичницький давньослов’янський бог Велес був не тільки богом худоби, але й уособленням сакральної громади мертвих, господарем “антисвіту”. Від нього залежала плодючість землі, благополучність худоби в реальному світі і добробут мерця у “світі мертвих”. Тому, не випадково автор “Слова о полку Ігоревім” називає себе у творі “онуком Велеса”, тобто нащадком сакральної громади мертвих. У дослідженні підкреслюється, що тотемістичні коріння культу Велеса, уособленням якого у давніх слов’ян вважався ведмідь, сягають далекої неолітичної доби – епохи, в яку він символізував дух вбитої тварини. Далі у параграфі підкреслюється, що східні слов’яни дохристиянської доби вшановували також богинь – уособлення поховальної обрядовості і смерті – Желю та Мару, які походять від культу загально індоєвропейської Богині-Матері. Богині Желя і Мара не мали відношення до реалій земного життя людини, але в ініціації переходу небіжчика до антисвіту грали певну роль. Ці богині уособлювали собою тіньову сторону потойбічного світу – смерть, тугу за померлим.

У висновках, викладені результати дослідження. Зокрема, розкривається основний зміст та ідейна семантика язичницьких поховальних ритуалів, виявлена міра залежності посмертного буття небіжчика від процедури його поховання, визначено специфіку типів вірувань у посмертне існування людини, змістовне наповнення кожного з них.

Поховання померлого було першою детермінованою сходинкою загальної ініціації переходу небіжчика до царства мертвих. Від реалізації даних обрядових канонів залежало наступне існування безсмертних сутностей небіжчика у небесному “вирії” та підземному “антиcвіті”. Універсальний акт обряду трупоспалення включав розкладення померлого на дві окремі субстанції – кістки та духовну сутність небіжчика. Дим від поховального багаття символізував дух померлого, який нібито відправлявся до небесного світу. Кальциновані кістки повинні були відправитись у антисвіт та продовжити там своє існування окремо від інших частин тіла. Все це повинно було забезпечити райське життя небіжчика у небесному світі.

Згідно зі східнослов’янською міфологічною традицією місце райського саду, який обіцяв вічне життя небіжчику, знаходилося десь за межею реального світу. Частіше всього, як вказують археологічні, писемні та фольклорні джерела, східні слов’яни пов’язували його зі стороною, де заходе сонце. У деяких окремих племен він розташовувався на високих горах за морем і т. ін. Небесний світ у свідомості східних слов’ян був відображенням уявлень про ідеальне життя на землі.

У архаїчній свідомості східних слов’ян 1Х-Х ст. важливу роль відіграють уявлення про підземний “антисвіт”, до якого повинні потрапити кальциновані кістки спаленого небіжчика. Антисвіт у дохристиянській уяві наших предків мав чітку структуру. Загальноприйнятою є гіпотеза про те, що антисвіт відділявся від реального світу сакральним колом, яке символізувало межі обох світів. В антисвіті, на думку східних слов’ян, повинна була зберегтися родова громадська єдність, яка відзначалася районом поховання – могильником, кладовищем, погостом і т. п.

Життєвий устрій східних слов’ян 1Х-Х ст., який знайшов своє відображення у язичницькій релігії, визначив стійку прихильність автохтонного населення до язичництва і, як наслідок, завзятий, але іманентний опір впливу християнства у наступну добу. Цей факт відбився і в уявленнях східних слов’ян про потойбічний світ. Язичницькі канони, згідно з даними письмових та археологічних джерел, суттєво впливали на східнослов’янські космологічні погляди та вірування ще протягом багатьох століть.

 

 

1. Козлов М. М. Структура