Закономірності суспільного прогресу

Аристотель розрізняв два види справедливості: розподільну і порівня-льну. Перша є проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями. Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і проявля-ється в порівнянні, що обмінюється. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості, що виступала в нього як право.

Іншими словами, право уособлює політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне яви-ще, Аристотель називав політичним правом.

Причому політичне право, за Аристотелем, "...частково природне, час-тково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спершу могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість утрачається. Аристотель не зводив усього права до права, створеного способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюєть-ся, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне, адекват-не політичній природі людини і висловлює вимоги та уявлення про політич-ну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом у концепції Арис-тотеля належить розуміти все те, що згодом стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносив приписи закону і загальних до-говорів. При цьому він згадував писані та неписані закони. Неписаним зако-ном, який також належить до умовного (позитивного) права, уважається пра-вовий звичай (звичаєве право).

Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність полі-тичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, згідно з концепцією Аристотеля, відхід од політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки за пра-вом, а й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звісно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно має діяти. Зі вчення Аристотеля про різні форми правління — правильні форми та відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим винятком тирани (деспотичного правління), власне, розглядаються ним як політична (державна) форма організації суспі-льного життя і правління і, відповідно, передбачають, тією чи іншою мірою, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця поля-гає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристоте-лем, роль принципу констатації чинного законодавства, "бо порядок і є пев-ною мірою законом".

Політичне правління — це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоби владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоби владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо при-страсність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — урівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тирани.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражено його політичну природу, ідею права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підго-товленість людей до доброчесності й політичної справедливості, до розумно-го способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не ро-зумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки покаранням, бо, "...взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки си-лі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його не-замінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним є якість самого за-кону. "Зрозуміло, — писав Аристотель, — що для суспільного виховання не-обхідні закони, а для гарного — необхідні гарні закони".

Аристотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна лю-дині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскіль-ки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом. Розмірковуючи про право, Аристотель уважав, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями, що розмовляють, призначу-ваними для задоволення потреб свого хазяїна. Філософ намагався з'ясувати сутність рабства і дійшов висновку, що одні люди народжуються рабами, а інші — вільними. Це становище обумовлене тим, що в одних людей має пе-ревагу тілесний момент, а в інших — якості душі. Залежно від цього одні — завжди вільні, а ті, в кого переважає тілесний момент,