Життєвий успіх у ціннісній свідомості: соціокультурний вимір соціальних нерівностей

Місце життєвого успіху в системі цінностей суспільства, змістовне наповнення цього поняття на рівні повсякденного актора, говорить про спрямованість практичної культури на внутрішній або зовнішній світ людини, рівень взаємодії інституційного регулювання інтенційної потреби людини в самореалізації та соціального схвалення (визнанні) форм та результатів цього самовираження; а також про соціальне узгодження форм та факторів успішної життєвої перспективи, що пов’язана із наступністю поколінь та процесом соціалізації.

Особливістю радянського способу життя було створення суспільного середовища «іншого модерну» (за термінологією Е. Гіденса), в якому поряд з іншими феноменами, відношення до життєвого успіху мало суттєві відмінності та не було легітимованою цінністю й ціллю життєвої перспективи людини. Найважливішим в цьому контексті є спрямованість на досягнення життєвого успіху як індивідуальна перспектива життя людини суспільства модерну, у протилежність колективістським установкам на першорядність колективних перемог та досягнень, підпорядкованість індивідуальних домагань та прагнень колективним інтересам за радянських часів суспільства «іншого модерну». Саме тому сприйняття поняття «успіх у житті», легітимація у суспільній думці понять «успішна людина», «життєвий успіх», а також практики досягнення життєвого успіху зазнають суттєвих змін за часів пострадянських перетворень під впливом артефактів масової західної культури суспільства модерн, зокрема, культури споживання.

Останнім часом увага вітчизняних дослідників звертається до понять «успіх» та «життєвий успіх» як у психологічному [7], культурологічному [8], так і в соціологічному вимірах [9, 10, 11, 12, 13]. Показовими та актуальними у межах нашої роботи є й дослідження російських науковців [14, 15, 16, 17], до яких ми будемо звертатись, але з певними обмеженнями щодо перенесення висновків, які зроблено за результатами польових досліджень в Росії протягом 2000-х років, оскільки українське суспільство останнім часом має все більше відмінностей від російського, особливо щодо соціального сприйняття та культурних легітимацій ціннісно-цільових феноменів. На відміну від твердження Л. Бевзенко щодо подібності соціокультурної ситуації в Росії та Україні [Бевзенко, 2008 с. 46-47], ми будемо обережніше ставитися до безпосереднього копіювання ставлення до українського суспільного сьогодення як до соціальності, яка є подібною до російської. Наприклад, Л. Бевзенко аналізує феномен аномії як явище, що має загальний характер для російського та українського суспільств, тому за результатами досліджень цього феномену в Росії авторка розповсюджує висновки й на українське суспільство. Проте, погоджуючись із тим, що феномен аномії як такої характерний для нашого суспільства і цей факт підтверджений даними соціологічного моніторингу [18], але на наш погляд можна аргументувати певні відмінності характеристик аномії в російському та українському суспільствах, які представлено у аналітичних роботах російських та українських дослідників. Зокрема, феномен аномії в Росії долається за допомогою повернення до сильної владної вертикалі, що головним здобутком має «порядок» у противагу «свободі», тоді як в Україні аномія долається за принципом «подвійної інституціоналізації» [19] та множинності осередків влади, яка основним здобутком може поставити наявність «багатополюсності влади» в Україні на протилежність «порядку одностайності» та підсилення владної вертикалі та централізації в Росії. Іншими є і механізми індивідуального та групового подолання аномії у межах вибудовування національної та громадянської ідентичності в Україні та Росії, зфокусованість на проблемах національного відродження в Україні на відміну від другорядності цих проблем в російському політичному дискурсі; плюральність (в Україні) та монолітність (в Росії) звернення до релігії як частини офіційного дискурсу державного будівництва; перевизначення «місць пам’яті» радянської та дорадянської історії з наділенням їх протилежними оцінками та значеннями, тощо. Ці феномени потребують особливої наукової уваги та дослідження соціокультурних механізмів трансформації української соціальності, особливостей та розходжень розвитку суспільств пострадянського простору, який стає все більш мозаїчним та фрагментованим у соціокультурному вимірі, зокрема в Україні та Росії.

Втім, ми будемо звертатися до результатів досліджень російських науковців щодо до аналізу радянської системи цінностей та соціальності, зокрема з приводу досліджень місця й ролі життєвого успіху в радянській ідеології та практичній культурі в період розпаду СРСР та початку пострадянської трансформації. Ці дослідження російських соціологів та їх обґрунтування є цілком доречними протягом першої декади пострадянської трансформації, оскільки єдиний простір ціннісного і культурно-ідеологічного впливу радянського суспільства не мав національно-республіканських обмежень, зокрема в Україні та Росії, за умов єдиного офіційно-ідеологічного дискурсу та параметрів структурування цих суспільств, й найсуттєвіші розходження процесів трансформації українського та російського соціокультурного ландшафту починаються з 2000х років.

Поняття життєвого успіху належить до відмінної від радянського способу життя «культури індивідуального досягнення», яка парадоксально відтворює радянську ідеологему «хто був ніким той стане всім», або іншими словами «в кожного є шанс зробити себе сам». Це максима суспільства типу «модерн», яка ставить на центральні позиції суб’єктність людини у своєму власному житті, у суспільстві та у взаєминах із природою. Різниця між радянським та західним