Адміністративне законодавство про надання рекламних послуг: особливості сучасного стану

З огляду на вищевикладене, на нашу думку, ієрархічну структуру адміністративного законодавства про рекламну діяльність слід викласти наступним чином:

Міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України;

Закони, серед яких – основний Закон України «Про рекламу» та інші додаткові;

Підзаконні нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання законодавчих актів.

Варто зауважити, що одним із основних серед міжнародно-правових актів, які є частиною українського адміністративного законодавства, що регулює рекламні відносини, можна розглядати Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року. У ст. 10 даного акту закріплено право на свободу вираження поглядів, що полягає, у тому числі, у праві одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і не залежно від кордонів. До того ж, дана стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств [5]. Безумовно, що такі положення акту міжнародно-правового характеру справляють вплив на особливості формування та реалізації реклами, а також межі втручання у неї державних інституцій. Згадана Конвенція, на нашу думку, встановлює основи інформаційної політики органів публічної адміністрації, тому даний акт варто віднести до українського адміністративного законодавства, що регулює рекламну діяльність.

Верховною Радою України у 2008 р. було ратифіковано Європейську конвенцію про транскордонне телебачення від 5 травня 1989 р. [6], відповідно до якої рекламою є будь-яке публічне оголошення за плату чи будь-яку подібну винагороду, або для цілей самореклами, яке призначене для сприяння продажу, купівлі чи оренди товару або послуги, для поширення певної справи чи ідеї, або для досягнення якогось іншого результату, бажаного для рекламодавця чи для самого телемовника. Розділ ІІІ даного акту присвячено рекламі та телепродажу, де в окремих статтях визначено загальні стандарти, тривалість, форму, подачу реклами, її телепродаж, особливості провадження самореклами, окремі застереження тощо.

Юридичне визначення реклами міститься у ст. 1 Закону: «Реклама – інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару» [7].

Закон «Про рекламу» також поширюється на використання реклами, що повністю або частково є предметом авторського права і суміжних прав. Такий висновок може бути зроблений на підставі аналізу ст. 4 Закону з уточненням, що використання реклами також має здійснюватися відповідно до вимог законодавства України про інтелектуальну власність, зокрема, авторського права та суміжних прав [7]. Якщо реклама є предметом авторського права та суміжних прав, то останні підлягають захисту згідно з чинним законодавством. Відповідно до ст. 9 Закону «Про рекламу», реклама має бути чітко відокремлена від іншої інформації, незалежно від форм чи засобів розповсюдження, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про рекламу», законодавство України про рекламу складається з цього Закону та інших нормативних актів, що регулюють відносини у сфері реклами. Закон України «Про рекламу» є основним, але не єдиним нормативним актом у сфері регулювання реклами. До них належать як закони, так і підзакон- ні нормативні акти. Це Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. ; «Про телебачення та радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. ; «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. ; «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. тощо. Необхідно зазначити, що з моменту прийняття базового Закону України «Про рекламу» 3 липня 1996 р. до 1 вересня 1997 р. (тобто, майже більш ніж за рік) було прийнято 71 нормативний акт, який здійснював регулювання рекламної діяльності [8, с. 8].

Частково рекламування регулюється також Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції», прийнятим Верховною Радою України 7 червня 1996 р. Розділ 2 цього Закону «Неправомірне використання ділової репутації господарського суб’єкта (підприємця) « містить статті, що стосуються реклами, зокрема ст. 4 «Неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки», ст. 5 «Неправомірне використання товару іншого виробника», ст. 6 «Копіювання зовнішнього вигляду виробу», ст. 7 «Порівняльна реклама» [9].

Так, ст. 4 визначає, що неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування або товарних знаків, а також запозичення оформлення упаковки товарів, назв літературних, художніх творів чи періодичних видань, назв місць походження товарів у тому випадку, коли це може призвести до плутанини стосовно діяльності іншого суб’єкта господарювання (підприємця), що має пріоритет на їх використання. Проте використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не вважається неправомірним, коли до власного імені додається будь-який пояснювальний елемент, що запобігає такій плутанині.

Ст. 5 визначає поняття неправомірного використання товару іншого виробника, тобто введення в господарський обіг під власною маркою (назвою) товару іншого виробника зі зміною чи зняттям марки (назви) цього виробника без дозволу уповноваженої на те особи.

У ст. 6 розглядається поняття про копіювання зовнішнього вигляду виробу, тобто про відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта господарювання (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначної вказівки на виробника