Аграрний капітал України і світовий продовольчий ринок: оглядова статистика експорту окремих товарів (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

 

Жиленкова І. М.

 

Констатовано, що динаміка експорту продукції сільського господарства з України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст напряму залежала від становища великого землеволодіння. Відзначено залежність зростання торгового землеробства від розвиненості залізничної мережі. Важливе значення для аграрного капіталу українських губерній мала цукрово-бурякова промисловість. Поступове зменшення хлібного і цукрового експорту було компенсоване вивозом на зовнішні ринки іншої продукції сільського господарства. Найбільше значення мали деревина, льон, спирт і вироби з нього, частково продукти тваринництва тощо. З’ясовано вагому роль у структурі експорту приватновласницьких господарств й коней, великої рогатої худоби й овець. Загалом, попри позитивні тенденції помітними були недоліки в організаційній структурі зовнішньої торгівлі та загальна слабкість транспортно-промислової інфраструктури. Відтак, все більш очевидною ставала тенденція до скорочення частки окремих видів аграрної продукції.

Ключові слова: експорт, зернова продукція, торгівля, ринок, сільське господарство, Російська імперія, інфраструктура

Сучасний кризовий стан економіки України, переорієнтування вітчизняного експорту на нові, більш надійні ринки, обумовлює не лише логічну та суспільно-політичну актуальність, а й наукову важливість спеціалізованого дослідження питання розвитку вивозу аграрної продукції у попередні історичні періоди, зокрема, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Динаміка експорту продукції сільського господарства з України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. залежала від великого землеволодіння. Цейпроцес в пореформений період мав свою динаміку й особливості та характеризувався певними суперечностями, які полягали у протилежних тенденціях: з одного боку □ до занепаду, а з іншого – до зміцнення позицій на продовольчому ринку тих поміщицьких економій, які стали на рейки ефективного капіталістичного управління. Найбільш успішними були ті господарства, що поєднували землеробство з переробкою сировини. Водночас виявилася загальна слабкість великого землеволодіння через низький рівень його згуртованості, відсутність організаційних структур, які здатні були координувати його діяльність в умовах ринку. Висвітлюючи означений аспект теми, перш за все, слід відзначити, що зростання торгового землеробства багато у чому залежало від розвиненості залізничної мережі. За рахунок цього колосально зростав вивіз сільськогосподарської продукції на світовий ринок через морські порти і прикордонні застави. Чималу роль відігравали й магістралі, що з’єднували райони сільськогосподарського виробництва з річковими пристанями та залізничними станціями.

Саме для обслуговування потреб господарств земельних магнатів активно споруджувалися приватні залізниці. Вони з’ єднали мережею цукрові і винокурні заводи, тютюнові фабрики, великі промислові млини, різноманітні промисли тощо. Наприклад залізнична лінія Шепетівка-Проскурів прорізала саме величезний маєток графа Потоцького. Протяжність залізниць, збудованих коштом приватних осіб, тільки в районі Південно-Західної магістралі становила наприкінці ст. 210 верст [8, с. 225].

Досить швидко Україна стала центром цукрової промисловості Російської імперії. Величезні поміщицькі економії з тисячами і навіть десятками тисяч десятин посівів пшениці, буряків, ячменю та інших культур характеризували особливості її сільського господарства. У губерніях Правобережної України на початку ХХ ст. вирощувалося 44, 1% озимої пшениці від усього виробництва цієї експортної хлібної культури європейської частини Російської імперії. Із 112 млн. пудів цукру, виробленого всіма заводами імперії в 1911 □ 1912 рр., 60 млн. (53, 6%) припадало на цей регіон, враховуючи й Царство Польське. Ще близько 30% цукру було вироблено в губерніях Лівобережної України [4, с. 23]. На теренах Полтавщини, Харківщини і південного степового краю вирощувалися ярі пшениці, що надзвичайно цінувалися на світовому продовольчому ринку. Значна частина цієї продукції була вироблена у економіях і на підприємствах, власниками яких були великі аграрії [14, арк. 38].

Цукрово-бурякова промисловість мала важливе значення для аграрного капіталу українських губерній. Урожай буряків на приватновласницьких і заводських плантаціях збільшувався. Вихід цукру з десятини бурякового поля також мав тенденцію до підвищення. Це сприяло зростанню прибутків великих аграріїв, особливо власників цукрових заводів, які відправляли продукцію на ринки Російської імперії, у країни Європи, Близького, Середнього і навіть Далекого Сходу – Китай, Японію тощо[17, арк. 4-5]. Для гарантованого збуту цукру на європейських ринках російський уряд приєднався у 1903 р. до Брюссельської конвенції. Як результат, виробникам отримали право на щорічний вивіз на “конвенційні ринки” 12, 2 млн. пудів цукру [13, арк. 44зв]. Проте конкурувати на цукровому ринку Європи було досить непросто. Так, вартість виробленого на різних російських підприємствах цукрового піску на початку ХХ ст. становила 1, 802, 20 руб., а на німецьких і французьких – щонайбільше 1, 60 руб. Відтак ввіз іноземного цукру на внутрішній ринок Російської імперії стримувався лише високим митним тарифом.

Про масштаби вивозу цукру з заводів Російської імперії на внутрішній і світовий ринки на початку ст. можна судити з наступних даних. У сезоні цукроваріння 1901-1902 рр. було вивезено 53 590 312 пудів цукрового піску і рафінаду, у тому числі в регіони імперії – 45 161 906 пудів, або 84, 27%. Шістьма роками потому весь вивіз становив 73 947 127 пудів, або на 38% більше. Із них на внутрішній ринок (у сезоні цукроваріння 1907-1908 рр.) відправлено – 55 956 271 пудів, або 75, 67%. Отже, внутрішній ринок був головним для збуту цукру. Експорт солодкого продукту на світовий ринок протягом 6 років зріс з 15, 73 до 24, 33%. За ці ж