Арабські біографічні словники як джерела з історії ісламу та арабо-мусульманської культури на східному Кавказі у VII – XIII ст.

Історія ісламу, поширення арабської мови і арабо-мусульманської духовної традиції на Східному Кавказі тією чи іншою мірою порушувалася в дослідженнях з середньовічної історії регіону. В 60-і роки минулого століття з’явилися дослідження азербайджанських і дагестанських сходознавців, в яких на базі відомостей арабських історичних хронік, географічних творів і різних джерел місцевого походження було докладно висвітлено історію арабських завоювань, розвитку політичних і соціально-економічних процесів, а також ісламізації на Східному Кавказі. Висвітлення деяких сторін історії культурного життя на Східному Кавказі стало можливим завдяки вивченню епіграфічних матеріалів в роботах Л.І. Лаврова, А.Р. Шихсаїдова, М.С. Нейматової. Виявлення місцевих пам’яток арабською мовою та їх дослідження В.Ф. Мінорським, В.М. Бейлісом, і А.К. Алікберовим суттєво доповнили уявлення про арабо-мусульманську духовну і культурну традицію в регіоні. 

Щодо системного дослідження біографічних відомостей як джерела з історії Східного Кавказу, то початок йому було покладено в роботах азербайджанського сходознавця З.М. Буніятова, який у ряді статей і монографії з історії держави атабеків Азербайджану вперше узагальнив відомості з різних джерел. Об’ємний біографічний матеріал з історії ісламу на Східному Кавказі XI – XII ст. досліджував російський арабіст А.К. Алікберов. Незважаючи на певні успіхи в дослідженні історії ісламу на Східному Кавказі, картина існування його конкретних форм в регіоні, особливо в перші століття після арабського завоювання, залишається неповною. В цих умовах актуальним є залучення додаткових джерел інформації, у тому числі й біографічних відомостей. 

У другому підрозділі представлено огляд основних джерел дисертаційного дослідження – арабських біографічних словників, дається аналіз принципів і форм узагальнення біографічних матеріалів, пошуково-організаційних систем, концепцій відображення окремих життєписів.

Більша частина біографічних творів відома під назвою “розряди” (табакат), з яких розпочалося становлення самого жанру як самостійного напрямку в арабській книжковій традиції. Ранні табакати в першу чергу були присвячені особам, які передавали хадіси. Зразком такого словника є “Велика книга розрядів” (Кітаб табакат ал-кабір) Ібн Са‘да, де узагальнено відомості про перші покоління мусульман. “Розряди” виявилися найбільш зручними для систематизації відомостей про осіб, які представляли окрему наукову дисципліну, богословсько-правничий напрям в ісламі. Понад усе табакати практикувалися в середовищі законознавців. Ідею табакат було перенесено і на представників некоранічних наук.

З інтересами ‘ілм ал-хадіс було пов’язано створення біографічних творів під назвою “історія” (та’ріх). Хадісознавці приділяли велику увагу встановленню часу життя осіб (дат народження, а найчастіше дат кончини), про яких згадується в існадах. Зібрану інформацію фіксували в хронологічній послідовності за датами кончини. У об’ємних зводах матеріал розподілявся за розділами, що охоплювали однакові відрізки часу (наприклад, в “Малій історії” (ат-Та’ріх ас-сагір ал-Бухарі по десятиліттях). 

Встановлення правильної вимови і написання імен передавачів хадісів стало предметом праць в “науці про імена передавачів хадісів (‘ілм асма’ ар-рід жал), окремої галузі ‘ілм ал-хадіс. Перші твори, відомі під загальною рубрикою “схоже і різне” (ал-му’таліф ва-л-мухталіф), були укладені авторитетними вченими традиціоналістами Х–XI ст. (ад-Даракутні, ал-Хатіб ал-Багдаді). Найбільш довершеним зразком творів в ‘ілм асма’ ар-ріджал стало “Вдосконалення в усуванні явного сумніву в схожому й відмінному з імен особистих, прізвиськ і відносних імен” (ал-Ікмал фі раф‘ ‘арід ал-іртійаб ‘ан ал-му’таліф ва-л-мухталіф мін ал-асма’ ва-л-кунйа ва-л-ансаб) Ібн Макули (пом. у 422/1031 р.), в якому автор не тільки виправив помилки, допущені попередниками в написанні окремих імен, але й розташував матеріал в зручнішому алфавітно-порівняльному порядку. Особливе місце серед цих творів посіла “Книга про відносні імена” (Кітаб ал-ансаб) ас-Сам‘ані (пом. в 562/1167 р.), в якій він обмежився відносними іменами за місцевістю, племенем, родом занять тощо, але подав багатий біографічний матеріал. 

Оригінальним жанром арабської біографічної літератури є “історії міст” в біографіях. Перші спроби узагальнити біографічні матеріали за регіонами або містами, ймовірно, робилися вже в Х ст. Сліди таких узагальнень ми спостерігаємо в ранніх загальних зведеннях про перші покоління мусульман типу табакат. Дослідження текстів передмов до “історій міст” дає нам підстави стверджувати, що вони стали своєрідним відображенням посиленого регіонального і міського патріотизму, зумовленого зростанням економічної, політичної і культурної активності міст. Оскільки авторами історій міст були вчені мухаддіси, то біографічна частина творів складалася в основному з життєписів осіб, які займалися передачею хадісів. При помітному превалюванні відомостей про знавців хадісів в частині біографічних історій проглядається тенденція поступового ­розширення бачення історії, що надавало їм характеру всеосяжних місцевих біографічних словників. Прагнення до огляду й обліку ширшого кола біографічних матеріалів демонструють дві найоб’ємніші історії –“Історія Багдада” ал-Хатіба ал-Багдаді (пом. у 463/1071 р.) і “Історія Дамаску” Ібн ‘Асакіра (пом. у 571/1178 р.). В цьому відношенні вони