Арістотель: два трактати логіки

Силогізми третьої і другої фігур недосконалі – необхідні додаткові операції, щоб досягти логічної необхідності проходження. У першій фігурі (при стверджувальних посилках) середній термін виражає причину: всі ссавці – теплокровні. Коні – ссавці. Коні – теплокровні, тобто коні теплокровні, тому що вони ссавці (середній термін). В інших фігурах такої чіткої онтологічної картини немає, тому вони недосконалі, штучні. У понятті про досконалий і недосконалий силогізм ми ще раз бачимо онтологічний характер арістотелівської логіки.

Отже, фігура силогізму визначається місцем середнього терміну. Модуси визначаються характером посилок, які можуть бути загальностверджувальними і загальнонегативними, частково-стверджуваль-ними і частковонегативними. Перебравши всі варіанти, Арістотель встановив, що висновок виходить тільки в чотирьох випадках; це відбувається лише тоді, коли поєднуються загальностверджувальна посилка із загальностверджувальною, загальнонегативна із частково-стверджува-льною, загальностверджувальна із частковостверджувальною і загально-негативна із частковостверджувальною, тобто одна з посилок повинна бути загальною і одна – стверджувальною. З двох часткових посилок нічого не випливає, аналогічно нічого не випливає з двох негативних посилок.

 

 

Широко відомо, що «Друга аналітика» Арістотеля присвячена проблематиці доказу. Предмет «Другої аналітики» – аподиктичний доказ, який будується за схемою силогізму з достовірних начал. Часто згадують «Другу аналітику» і у зв'язку з проблематикою визначення. Однак ще частіше забувають, що побудовам визначень і доказів в Арістотеля передує «пошук», або ж «дослідження», про яке мова йде також в «Другій аналітиці». «Пошук», про який йде мова, можна було б назвати «науковим пошуком», або ж «епістемічним пошуком».

Арістотель розділяє науковий пошук на декілька стадій. Щоб краще усвідомити стадії арістотелівського епістемічного пошуку, корисно мати на увазі форму суб’єктно-предикатного судження. Щоправда, у Арістотеля в цьому випадку мова йде не про судження, а про фактичне положення справ у світі, тому форму судження варто використовувати з деякою часткою умовності (як підказку).

У «Другій аналітиці» Арістотель стверджує, що довести що-небудь – значить пов'язати необхідним зв'язком те, що пов'язано насправді. Для цього треба, щоб посилки були істинними і щоб зв'язок через середній термін був логічно правильним. Для істини ж однієї логічної правильності мало, потрібна також істинність посилок, у яких зв'язок суб'єкта і предиката відбивав б зв'язок, властивій самій дійсності. При цьому зв'язок суб'єкта і предиката повинен бути необхідним, тобто виражати не випадкові, а істотні зв'язки.

У «Другій аналітиці» Арістотель, говорячи про розходження між визначенням і доказом, закликає розрізняти розмову про речі, чим вони є, і розмову про суть речей, тобто, коли мова йде про можливості переносу доведеного відносно цілого на частину, то це можливо тільки в тому випадку, коли ціле й частина перебувають у єдності відносно роду і виду: «Далі, суть речі й те, що вона є, – не те саме. Отже, визначення виражає суть речі, доказ же – це те, позначається це, чи ні. Але доказ різного – різний, хіба тільки коли один доказ відноситься до іншого як частина до цілого. Я це говорю тому, що якщо доведено, що сукупність кутів будь-якого трикутника дорівнює двом прямим, то тим самим те ж доведено і відносно рівнобедреного трикутника, тому що останній є частиною, а перший – цілим. Але «що річ є» і «суть речі» не перебувають один до одного у такому відношенні, тому що перше не є частиною другого». Ніжка стола є частиною стола, але поняття «ніжка стола» не є видовим стосовно поняття «стіл». Тому те, що доведено щодо стола, доведено і відносно письмового стола, але не доведено щодо ніжки стола. Тобто, те, що доведено відносно досліджуваного предмета, доведене і відносно його частини. Те, що доведено відносно, що осягає почуттєво речі, не доведено щодо їх частин.

У цьому контексті необхідно зупинитися на тому, як Арістотель розумів істину і неправду взагалі. Він у жодному разі не вважав, що все істинне або, тим більше, що все хибне: одне істинно, а інше хибне. Істина і помилка не укладені в самій дійсності, вони не онтологічні.

Стосовно судження це означає, що істина і помилка є поєднанням елементів думок, якщо під думкою розуміти судження. Арістотель висунув матеріалістичне визначення істинності і хибності суджень: «Правий той, хто вважає розділене – розділеним і з'єднане – з'єднаним, а помиляється той, думка якого протилежно дійсним обставинам». Істина в судженні – відповідність того, що з'єднане або розділене в думці, тому, що з'єднане і розділене в речах. Помилка в тому, що в думці з'єднується те, що розділене, і розділяється те, що з'єднане. Якщо я говорю, що Іванов – студент, тоді як Іванов ще ходить у дитячий садок, то я висловлюю помилкове судження (це не значить, що я брешу, тому що хибність полягає у невідповідності думки речам, а неправда – у невідповідності слів думкам). У помилкових судженнях проявляється відносне небуття, це його третій зміст.

Якщо посилки істинні, а зв'язок