Арістотель: два трактати логіки

Термін «діалектика» Арістотель вживає не в сучасному змісті слова, діалектика в Арістотеля частково збігається з логікою, тому що це доказ, який виходить лише з імовірнісних, правдоподібних посилок. Назва такого силогізму пов'язано з тим, що Платон називав свою філософію наукою про діалектику, Арістотель же відмовляв їй у науковості, вважаючи її зміст лише правдоподібним. Звідси його перенос терміна «діалектика» лише на імовірні умовиводи, як дають відповідні висновки. На противагу діалектиці аподиктика дає суворо наукове, дедуктивне знання, яке з необхідністю випливає з істинних посилок, які випливають з вищих принципів. Дуже важким є запитання про походження останніх, оскільки евристичні умовиводу мнимі, це софістичні умовиводи, створювані в інтересах суперечки.

Арістотель називав «епагоге» те, що на латинську мову було перекладено згодом як «індукціо». Він визначив індукцію як «сходження від одиничного до загального». Без індукції у Арістотеля залишається загадкою походження знання загального.

«Друга аналітика» стосується також поняття досвіду, адже саме досвід, відповідно до Арістотеля, дозволяє дізнаватися в різних явищах той же предмет. Ейдос, в остаточному підсумку, розуміється на «фоні» досвіду, тобто універсального стану в душі, а не одиничного. Таким чином, Арістотель розглядає феномени і ейдоси (як і стани в душі) через «призму» дистинкції «стосовно» і «само по собі». “Друга аналітика” дає підстави стверджувати, що перехід від одиничних станів у душі (як «ікон») до універсального стану в душі (як «досвіду») відбувається за допомогою індукції. Маються на увазі індуктивні узагальнення на підставі почуттєвого сприйняття, яке є присутнім, наприклад, у наступному ряді: Каллій, людина, тварина. Виходить, що індуктивно виникаючий «досвід» як і «ікона», виникає «стосовно чого». Саме ця обставина становить інтерес із погляду стадій епістемічного пошуку.

У контексті відповіді на питання: як же нам стають відомими буття і значення? – Арістотель пише, що «індукція не показує, що є, або чи є щось», тобто індукція показує нам буття, але не показує значення. Якщо вести мову про «формоутворення концепту» в Арістотеля, варто мати на увазі, що в цьому «формоутворенні» на 1-й стадії епістемічного пошуку бере участь почуттєве сприйняття (метод – індукція; «стосовно»), а на 3-й (у двох варіантах) і 4-й стадіях – розум (метод – побудова і прийняття визначень). Таким чином, відповідь на питання «чи є?» на 1-й стадії епістемічного пошуку Арістотель дає на підставі почуттєвого сприйняття і досвіду (за участю пам'яті та індукції), однак це ще не те «буття», яке ми приймаємо як неопосередковане начало доказу.

У «Другій аналітиці» Арістотель також розглядає вісім категорій, серед яких всі, крім першої, висловлюються про первинну сутність, у силу чого всі підпадають під ту або другyю з категорій, перебувають у якості підмета, яким є первинна сутність, яка, строго говорячи, і не повинна бути категорією, тому що категорії – предикати, а перша сутність – завжди суб'єкт. Існує думка, що розходження між категоріями, сам їх склад Арістотель вивів із граматичних розходжень. Справді:

сутність – іменник (наприклад, людина) ;

кількість – числівник (один, деіклька) ;

якість – прикметник (старий, малий) ;

відношення – ступені порівняння (раніше за всіх, вище від інших) ;

місце – прислівник місця (на вулиці, під горою) ;

час – прислівник часу (сьогодні, позавчора) ;

положення – неперехідне дієслово (стоїть, лежить) ;

володіння – грецький перфект пасивного стану (роздягнений) ;

страждання – дієслово активного стану (женуть, б'ють).

Однак, тут існує певна натяжка, адже в Арістотеля розрізнені лише іменник і дієслово, про інші ж частини мови він ніде не говорить. Крім того, у категоріях розділене те, що з'єднано граматикою, і навпаки, якості і кількості виражаються не тільки прикметниками і числівниками, але й іменниками, які в цій категоріально-граматичній системі повинні виражати лише категорію сутності, точніше кажучи, те, що може бути підведене під категорію сутності.

Разом з тим, у логіці Арістотеля дещо залишається незрозумілим, якщо не вийти за її межі і не звернутися до гносеології філософа і пов'язаної з нею метафізики. Найбільш важкою є проблема походження загального знання, його перших начал. При розгляді теорії пізнання Арістотеля досі залишається незрозумілим, яким чином виникає знання загального, і з'ясувати це можна, лише виходячи із загальної філософської доктрини Арістотеля, інакше виникне нерозв'язне протиріччя наприкінці «Другої аналітики», де сказано, що «ясно, що перші начала нам необхідно пізнати через наведення (тобто через індукцію, через рух думки від часткового до загального, від почуттєвого сприйняття до поняття і судження, це лінія емпіризму), тому що в такий саме спосіб сприйняття породжує загальне». І тут же говориться, що «початком науки буде нус», тобто розум, при цьому виникає проблема неповної індукції.

Звичайно вважається, що Арістотель визнавав лише повну індукцію, а неповну недооцінював, тим часом саме проблема неповної індукції в Арістотеля і дає ключ до його гносеології, та й сама одержує пояснення лише в системі гносеології і навіть всієї його метафізики. Активність розуму в Арістотелевій логіці полягає, насамперед, у тому, що він робить акт неповної індукції, і на основі аж ніяк не всіх, а лише декількох випадків відбувається стрибок від часткового до загального. Випадки – це уявлення душі, стрибок – діяльність активного розуму, який актуалізує в пасивному інтелекті ті форми буття, на які вказують одиничні уявлення.

 

 

Арістотель називає логіку «Аналітикою», і у спеціальному трактаті, який одержав назву «Аналітики» (Перша і Друга), він виклав її основні положення: про умовивід і про доказ.

“Перша аналітика” стосується завдань логіки, як її розуміє Арістотель, – дослідження і знаходження методів, за допомогою яких відоме дане може бути зведене до елементів, здатних стати джерелом його пояснення. З цього слідує, що основний метод логіки Арістотеля – «відомість». Вчення про це мистецтво Арістотель називає «наукою», але тут цей термін він розуміє не в змісті спеціальної щодо предмету галузі науки, а широко, як умоглядне дослідження, що дає можливість розрізнити умови доказу, його види, ступені, а також з'ясувати останні пропозиції, досягши яких ми вже не можемо продовжувати відомість даного до елементів, які пояснюють це дане. Крім того, у цій частина праці вченого розглядаються такі поняття логіки, як силогізм, посилка, термін тощо.

У «Другій аналітиці» Арістотель наводить вчання про докази. Завдання науки, за Арістотелем, є пізнання причин явищ, пояснювати явища – значить виводити їх з необхідних причин, які служать їм підставою, це і називається доводити. Наука є знанням, заснованим на доказах, у яких підмету приписується відомий присудок, на підставі причини, отриманої зі спостереження. Але знання, яке грунтується на доказах, вимагає чогось безсумнівного, інакше доводити довелося б постійно. Арістотель розрізняє два роди знання – безпосереднє і опосередковане: перше відноситься до вищих начал і до почуттєвого сприйняття, а друге полягає у доказі за допомогою умовиводів.

Таким чином, логіка Арістотеля – органічна частина його системно-раціоналізованого, філософського світогляду, вона допомагає зрозуміти навіть його теологію. Бог Арістотеля – теж логік, а оскільки Арістотель – перший логік, то в понятті свого бога Арістотель, можна сказати, обожествив самого себе. Справді, бог, за Арістотелем, – це мислення про мислення, яке і є логікою, щоправда, Арістотелем відзначалася неясність предмету думки бога: чи є він формою буття, чи ж формою мислення. Але тут, по суті, немає протиріччя, оскільки в силу панлогізму Арістотеля форми мислення і форми буття є тотожними.

«Аналітики» – не єдина праця Арістотеля з логіки, важливим питанням логіки присвячені також його «Топіка», «Про тлумачення», «Спростування софістичних умовиводів», «Категорії», а крім того – окремі місця «Метафізики» і навіть «Етики», але саме в цих двох трактатах представлені основи логічного світогляду не лише Арістотеля, але й всієї його епохи, а також багатьох послідовників аж до сьогоднішнього дня.

З чотирьох законів мислення традиційної логіки у “Аналітиках” Арістотель встановив принаймні два – закони протиріччя і виключеного третього. Закони ж тотожності і достатньої підстави в Арістотеля теж намічені у вченні про наукове знання як знання доказове (закон достатньої підстави) і у тезі, відповідно до якої «неможливо нічого мислити, якщо не мислити щоразу що-небудь одне» – закон тотожності.

В «Аналітиках» розглядаються узагальнені і певною мірою формалізовані види умовиводу і доказу. Характер цієї формалізації, її значення, сильні і слабкі сторони з'ясовуються новітніми дослідженнями, однак логіка Арістотеля виникла не у безповітряному просторі логічних абстракцій, а як спроба логічного дослідження тих форм і видів логічного мислення, які діють в умовиводах і доказах науки. Вона не пропонує науці нічого, що не було б виведене з існуючих у самій науці форм, методів, прийомів думки.

 

 

Аристотель. Аналитики (Первая и Вторая). – М. : Мир, 1982. – 433 с.

Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Аристотель. – М. : Госполитиздат, 1976. – 610 с.

Чанышев А. Н. Аристотель: Аналитики. – М. : Дело, 1986. – 154 с.

Чанышев А. Н. Аристотель: Философия. Логика. – СПб: Нева, 1980. – 219 с.