Берлінська криза 1958-1963 рр. і зовнішня політика США

Другий період тривав від зведення Берлінського муру до розгортання радянських ракет на Кубі (серпень 1961 – жовтень 1962) і позначився двома загостреннями кризи – танковим протистоянням на перепускному пункті між Західним і Східним Берліном ( т. зв. КПП „Чарлі”) в жовтні 1961 року та обмеженням повітряного доступу в західні сектори Берліна в лютому – березні 1962 року. Пасивна реакція Вашингтона на спорудження Берлінського муру обумовила кризу довір’я до США у ФРН, яку президент спробував подолати, збільшивши американські війська у Західному Берліні на дві тисячі чоловік аби продемонструвати готовність розгорнути військові сили на берлінській сцені. Проте, виведення американських танків під час конфронтації на КПП “Чарлі” переконливо засвідчило, що Захід не намагатиметься відновити доступ у східні райони міста. Заради поліпшення відносин з СРСР американський президент був готовий піти на ускладнення відносин зі своїми союзниками. Так, переговори між Д. Раском та А. Громико були близькі до досягнення певного компромісу з берлінського питання, але втручання К. Аденауера та Ш. де Голля погіршило і без того нестабільне радянсько-американське зближення. Ймовірно, домовленість щодо Берліна відвернула б найбільш небезпечну конфронтацію між СРСР і США – Карибську кризу, і створила б сприятливий клімат для перефокусування уваги на інші актуальні проблеми. Проте, принципові розходження не дозволили втілити це на практиці.

Третій період розпочався з Карибською кризою, адже радянські ядерні ракети були розміщені на Кубі, в тому числі, аби послугувати перевагою у переговорах стосовно берлінської проблеми. Проте з улагодженням Карибської кризи стало зрозуміло, що угоди стосовно Берліна досягнути неможливо без того, аби порушити три „життєво важливі” для Заходу умови, на незмінності яких США продовжували наполягати. Замість цього увагу було зосереджено на не менш важливому питанні обмеження гонки озброєнь. Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, що був підписаний в серпні 1963 року, фактично був певною „прихованою” домовленістю з німецького і берлінського питань. Відбулось формальне визнання НДР, оскільки вона з часом була допущена до підписання договору, як і ФРН, що перешкоджало ремілітаризації останньої. В свою чергу, М. Хрущов запевнив, що СРСР визнаватиме три умови Заходу і більше не ініціюватиме тиску на Західний Берлін.

У висновках підсумовуються такі основні положення, що виносяться на захист: 

Стан наукової розробки теми дисертації характеризується трьома ознаками: переважно ідеологізованим забарвленням досліджень проведених як у США, так і в колишньому СРСР; відсутністю у науковому обігу минулих років достатньої кількості документальних джерел; суб’єктивністю оцінок, оскільки їх вироблення спиралося здебільшого на мемуарні матеріали та свідчення учасників подій. Задля подолання вищеназваних недоліків, були введені у науковий обіг вітчизняної історіографії документи зовнішньої політики США з серії Foreign Relations of the United States, надані Посольством США в Україні;

“Берлінська проблема” по завершенню Другої світової війни виникла непередбачено для США та їх союзників, внаслідок чого вони підійшли непідготовленими до першої Берлінської кризи 1948-1949 рр. За її результатами були внесені суттєві корективи в зовнішню політику США: запровадження детального стратегічного планування, перехід від політики економічної допомоги США Західній Європі (план Маршалла) до взаємного забезпечення безпеки і створення НАТО. Під час першої ( 1948-1949 рр.) і другої ( 1958-1963) Берлінських криз проблема Берліна мала пріоритетне значення для США перед іншими міжнародними проблемами, оскільки йшлося про центральний регіон американських інтересів. Якщо під час першої Берлінської кризи США більше виходили з ідейних постулатів, залучаючи до цього досить агресивну риторику і підкріплюючи це доктринами на кшталт “відкидання комунізму”, то в другій пол. 1950-х на поч. 60-х рр. домінуючими стали геополітичні міркування щодо підтримки і зміцнення ролі США як лідера у світі. Спільним у політиці двох адміністрацій було те, що ні Д. Ейзенхауер, ні Дж. Кеннеді не розглядали возз’єднання Німеччини як можливу близьку перспективу, натомість, німецьке питання для Білого дому сконцентрувалось переважно на збереженні свого статусу в Берліні. Підходи США до розв’язання Берлінської кризи зазнавали суттєвої трансформації в залежності від наявної міжнародної кон’юнктури або під впливом внутрішньополітичних обставин. Так, серед чинників впливу виділимо: появу в СРСР ядерної зброї, а з 1957 року і ракетних засобів її доставки, позиції союзників США, внутрішню критику, яка йшла передусім від військових і представників військово-промислового комплексу;

Берлінська криза 1958-63 років підштовхнула керівників СРСР і США до конструктивних змін у відносинах між обома країнами. Досвід п’ятирічного перебігу Берлінської кризи переконав Вашингтон і Москву тому, що переговори можуть бути малоефективними, але є набагато безпечнішими ніж пряме зіткнення. Крім того, криза змусила офіційний Вашингтон більш реалістично поставитися до ситуації в Європі. Впливові члени американського зовнішньополітичного істеблішменту виступали за збереження існуючого повоєнного порядку, а відтак, і поділу Німеччини.;

Фактор ядерної зброї під час Берлінської кризи 1958-63 рр. застосовувався як засіб тиску на противника, так й інструмент стримування серед союзників. Попри опозицію союзників, в США було прийняте рішення про те, що можливий конфлікт не повинен вийти за рамки використання конвенціональних сил. Ядерна зброя займала останню позицію в багатоступінчатих військових планах і вважалася інструментом „крайнього випадку”;

Новій гнучкій політиці США заважало те, що ФРН і Франція були не готові прийняти нові реалії 1960-х років, які