Чоловіки, жінки й насильство в ОУН та УПА в 1940-1950-х рр.

Сексистське ставлення до жінок – сприятливий ґрунт до насильства як екстремального способу вияву влади. Сексуальне насильство в такому випадку набуває політичного змісту. На думку С. Браунміллер, чоловіки, посягаючи на сексуальну недоторканість жінок, намагаються таким чином їх принизити й підкорити. Під час війни вони продовжують діяти у звичний для себе спосіб, але в більших масштабах . Утвердження чоловічої влади тоді відбувається через наявність зброї в учасників протистояння. Найуразливішою групою, яка ризикує стати жертвою сексуального насильства, стають жінки. Незахищеність учасниць підпілля та УПА була зумовлена насамперед їхнім обмеженим доступом до ухвалення рішень у цих структурах. Масові арешти жінок радянською владою в 1944-1945 рр. посилили упередженість щодо їх потенціалу в контексті збройної боротьби, послабили їх позиції у владній вертикалі. Натомість цивільні жінки в умовах війни часто перебували вдома з дітьми та старими людьми, що ставало додатковим фактором ризику під час контактів з озброєними чоловіками.

 

 

Функції контролю за нормативністю поведінки підпільників і повстанців серед населення та у своєму середовищі здійснювали в основному служба безпеки (СБ) ОУН і військово-польова жандармерія УПА. Крім того, провідники й командири різних рівнів особисто відповідали за дотримання дисципліни серед своїх підлеглих. До їхнього поля зору потрапляли не лише випадки пияцтва, дезертирства, неналежного виконання обов’язків, мародерства, а й сексуальні домагання до підпільниць чи цивільних жінок. У звіті провідника «Клима» по Мізоцькому району від 9 грудня 1943 р. зафіксовано інформацію про місцевих поліцейських-східняків, які перейшли в УПА: «Між ними є такі типи (лейтенанти і політруки), які до нашої справи ставляться ворожо [... ] ці типи провадять розгульне життя. По ночах добиваються до дівчат і вдовиць. Були випадки насильства [... ] серед них скріплено розвідку» . У записнику референта СБ Карпатського крайового проводу В. Лівого («Йордана») окремим пунктом відзначалася потреба перевірити «поширення деморалізації (ґвалтування жінок) « .

У правовій системі підпілля ОУН та УПА зґвалтування зараховували до важкого кримінального злочину. Щоб уникнути покарання, злочинці намагалися приховати свої дії. Наприклад, удаючись до погроз свідкам. «Після кожного випадку (сексуального насильства – М. Г.) протверезившись, (Григорій Сизонюк (“Діброва”) – М. Г.) загрожував повстанцям слідуючими словами: “Знай! Як кому скажеш – я дістану, безперечно, но, але ж ти жить не будеш! Я знайду підстави і можливості! ”« .

На початку вересня 1949 р. референт служби безпеки Бережанського району «Поет» заарештував підпільницю Г. Осадко («Конвалію») за підозрою у співпраці з МДБ, співробітники якого затримали її напередодні. Під час слідчих дій «Поет» схиляв арештовану до інтимного зв’язку, а отримавши відмову, зґвалтував її. Про це знали його підлеглі «Карп», «Дуб», «Ас» та «Підкова». Побоюючись викриття, «Поет» сфабрикував протокол допиту «Конвалії», дописавши «зізнання» у співпраці з радянською владою. За це їй загрожувала фізична розправа. Вирок наказав виконати своєму охоронцеві «Кліщу» . Однак «Конвалія» поскаржилася своїм конвоїрам на неправомірні дії «Поета». Побоюючись наслідків, той зробив невдалу спробу самогубства, потім, за словами «Конвалії», «почав благальним тоном просити, щоб я про це нікому не говорила, бо як довідається про це провід організації, то його – “Поета”, за це розстріляють. Обіцяв мені, що ожениться зі мною, а якщо я кому-небудь про це скажу, то, як він, “Поет”, остане живий, то постарається знищити мене і мою родину» . У результаті подальшого розслідування «Поета» визнали винним і засудили до розстрілу . Найвищу міру покарання у цьому випадку було застосовано також тому, що злочин набув широкого розголосу і його співучасниками фактично стали охоронці «Поета», які обіцяли йому мовчати про побачене.

Уникнення відповідальності за сексуальні злочини було непоодинокою практикою в ОУН та УПА. Не виключено, що їх могли розглядати як «побічні ефекти» війни з її хаосом та екстремальним насильством. Також, імовірно, цьому сприяла специфічна мілітарна культура цих структур. Поодинокі невеликі загони могли деякий час діяти без зв’язку з вищим командуванням чи керівництвом. Відчуття анонімності, наявність зброї у членів боївок значно розширювали можливості для зловживань, особливо щодо цивільного населення. Не менш вагомим фактором було й поблажливе ставлення окремих командирів до нестатутних учинків підлеглих. Референт служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН А. Михалевич («Кос») у своєму щоденнику за 24 квітня 1950 р. записав: «На шляху до кооперації нас відвідували і годували дівчата, але через деяку нетактовність (евфемізм – М. Г.)   з нашої сторони, [ми] були змушені залишити терен і кооперацію не грабувати» . Автора щоденника вбили працівники МДБ 8 грудня 1951 р. На той час він залишався на своїй посаді, у вилучених у нього особистих записах немає жодної згадки про слідство щодо описаного епізоду.

Викриття злочинця не завжди ставало запорукою його справедливого покарання. Головним критерієм в оцінках була шкода загальній справі, яку завдавав порушник правил своєю поведінкою. Ішлося насамперед про деморалізацію бойових побратимів та