Ціннісний вимір прав людини

 Моральність у праві має місце як складова (соціальний зміст) його фактичного змісту та як соціально-ціннісний аспект сутності внутрішньої форми позитивного права. Важливо підкреслити, що сутністю внутрішньої форми можуть бути не моральні цінності, а, наприклад, групові [219, c.38]. Саме групові або загальносуспільні цінності є основою моральності, причому за характером обов’язку їх підтримувати моральність ближче до права, ніж до моралі. Разом з тим, ці обов’язки не надають будь-кому безумовного права вимагати їх виконання, тому відповідна вимога може бути звернена лише до моралі суб’єкта виконання.  

Слід зупинитися на тому, що ступінь зв’язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, що регулюються останньою: що ширша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв’язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права в цілому [247, c.59]. Тому, наприклад, у цивільному праві більше оціночних понять (моральна шкода, добросовісне виконання зобов’язань тощо), ніж у податковому або адміністративному. 

Не можна обійти увагою питання співвідношення моральної та правової свідомості, їх перетину на рівні індивідуальної, групової та суспільної свідомості в цілому. Правосвідомість і моральна свідомість як форми опосередкування ставлення людини до людини єдині у таких тісно пов’язаних аспектах: (а) у розумінні людини як безумовно вільної істоти, звідси - смисловим центром як правової, так і моральної свідомості виступає поняття автономії; (б) за типом обов’язку, тобто вимагають виконання категорично і не беруть до уваги ніяких міркувань загальної користі або доцільності, що протирічять цим вимогам; (в) за способом їх визнання індивідом (категорично незаперечні для нього). У той же час вони є різноспрямованими формами належного, які істотно різняться за смислом [126, с.261-262]. Видається, правосвідомість є більш структурованою, ніж моральна, оскільки включає до себе, наприклад, правові знання, тоді як моральна свідомість позбавлена поняття знань взагалі і ґрунтується на переконаннях людини. Окрім того, різна спрямованість цих двох видів свідомості проявляється у тому, що правосвідомість формує активну поведінку індивіда, метою діяльності її носія виступає здебільшого позитивний результат; моральна ж свідомість акцентує увагу на утриманні від скоєння тих дій, які людина вважає неправильними, спрямована на негативний результат у розумінні його як відмови від чогось, та побудована на системі заборон.

По відношенню до права в цілому моральна свідомість виконує функцію визнання відповідності дійсного права нормам моралі. Правосвідомість визначає, яким повинне бути право для того, щоб відповідати моральним стандартам. У багатьох випадках моральна та правова свідомість настільки переплітаються, що розділити їх, практично, неможливо [165, c.50]. Проте, не заперечуючи їх тісного зв’язку, слід зазначити, що необхідно уникати підміни правосвідомості моральною, особливо у сфері правосуддя. Сторони судового процесу часто застосовують моральні аргументи і обґрунтування своєї позиції, оскільки метою звернення до суду є не тільки відновлення та захист права, але й певне відновлення справедливості. Однак те, що може уявлятися справедливим чи несправедливим з точки зору моралі, не завжди знаходить правове підтвердження. 

Наведені три властивості права як цінності мають уточнюючий, внутрішній поділ, що дозволяє звернутися до їх окремих аксіологічних проявів. Відповідно, соціальна цінність права полягає у трьох моментах: (1) право володіє можливістю забезпечувати стійкий порядок у суспільних відносинах; (2) воно дозволяє досягнути визначеності, точності у змісті суспільних відносин; (3) право дозволяє досягти гарантованого результату. Інструментальна цінність права розкривається через такі його властивості: (1) право являє собою регулятивний інструмент, що ним можуть користуватися різні суб’єкти, перш за все, держава; (2) воно є опосередковуючим ланцюгом, засобом втілення різних інститутів у життя; (3) встановлює систему типових масштабів поведінки та дій. Як вираження власної цінності, що втілює свободу та справедливість, право здатне: (1) надати простір для свободи особи через суб’єктивні права; (2) добитися активності у поведінці; (3) зіставити вчинки та дії з вимогами моралі; (4) виступити чинником прогреса, оновлення суспільства, рішенням світових проблем [136, c.221-222].

Видається, що подібну структуру ціннісних проявів можна застосувати і до прав людини як окремих правових явищ, з урахуванням деяких особливостей останніх. Так, соціальна (або загальнолюдська) цінність прав може бути розкрита через три аспекти:

По-перше, права здатні бути об’єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів, як на рівні відносин між окремими індивідами, так і їх групами та державою. Права людини покликані вплинути на консолідацію суспільства, подолання політичного протистояння, оскільки за своєю природою вони консенсуальні і засновані на принципі «моя свобода не повинна шкодити свободі інших». З цього випливає їх моральна природа, що базується на категоріях добра і всезагального блага. Це підвищує цінність прав людини, оскільки вони повинні сприяти моральному вдосконаленню суспільства, формуванню солідарності, без яких неможливі реальні перетворення і реформи [168, с.10].

По-друге, права людини можуть виступати як підстави порозуміння представників будь-яких держави, суспільства, культури, оскільки вони наділяють кожного суб’єкта комунікації заздалегідь відомими характеристиками носія певного переліку загальновизнаних прав, що трохи відкриває «завісу невідомого», чужого, а значить, цілком можливо, небезпечного. Окрім того, визнання за кожним таких же прав, якими володіє індивід, який включається у комунікацію, передбачає, що останній сприймає іншого рівним собі,