Ціннісний вимір прав людини

Також, залежно від способу реалізації прав людини, можна запропонувати розподіл їх на такі, що можуть бути реалізовані індивідуально, і такі, що можуть бути реалізовані колективними діями. Приміром, для реалізації права на свободу віросповідання не потрібні інші учасники правовідносин, окрім самого носія права: останній може належати до якогось віросповідання, а може і не належати. Проте для реалізації права на об’єднання у політичні партії та громадські організації, потрібна участь двох і більше носіїв відповідних прав - потенційних учасників об’єднання. Така класифікація дозволить співвіднести права як потенційні можливості з дійсністю їх реалізації і встановити особливості захисту прав людини, відповідно до індивідуального або колективного характеру дій щодо цих прав.

За спрямованістю прав людини можна виділити також права стосовно держави і права стосовно співгромадян [55, c.143]. Перші забезпечуються діями держави, другі - діями індивідів або стосовно індивідів. Приміром, право на житло належить до першого виду прав, оскільки у ньому закладений обов’язок держави створити умови для забезпечення громадян житлом. Право ж на відшкодування збитків, завданих одній особи внаслідок невиконання договору іншою особою – до другого виду, оскільки зобов’язує діяти певним чином конкретного індивіда. Однак необхідно уточнити, що деякі права можуть спрямовуватися одночасно як відносно держави, так і відносно співгромадян. Наприклад, право на життя передбачає обов’язок держави утримуватися від посягань на життя власника права, рівний обов’язку всіх інших власників права утримуватися від аналогічних дій.

Що ж стосується другого рівня, то він виникає внаслідок зловживання загальною владою (державою) наданим їй правом на застосування насильства, тому тут виникає необхідність захисту індивіда від держави шляхом обмеження примусової сили останньої. Особливої уваги заслуговують способи такого обмеження, такі як права людини, оскільки саме вони можуть слугувати мінімальними гарантіями для індивідів. З одного боку, права людини окреслюють кожному простір для самореалізації, тобто такий, у якому він вільний робити, що завгодно, при обов’язку інших не порушувати меж цього простору, а з іншого, - передбачають існування таких же прав у інших індивідів і, відповідно, зобов’язують поважати ці права і не порушувати меж чужого особистого простору. Права людини знаходяться в центрі політичного проекту сучасності, сутність якого виражається у вихідному та виключному зв’язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, при якій підпорядкованість її принципам справедливості не залишалась би на розсуд осіб, яким належить влада [234, с.248]. 

Слід зазначити, що індивідуальний та державний рівні застосування насильства розрізняються не в залежності від кількості суб’єктів, що беруть у них участь. У дійсності застосування насильства декількома людьми на індивідуальному рівні відрізняється від таких же дій декількох людей, що представляють владу, тим, що у першому випадку право на застосування насильства випливає з природної рівності людей, у тому числі в необмежених, не наданих ніким правах, а в другому - з передачі своїх прав на насильство самими індивідами загальній владі (державі).

Тож, ані ситуація, в якій індивідам належать необмежені права, ані та, у якій вони частину цих прав передають державі і тим самим наділяють останню деякими необмеженими правами, зокрема правом на застосування насильства, не забезпечує належного стану безпеки, не захищає їх від яких-небудь посягань. І це призводить до необхідності пошуку компромісного варіанту, такого як громадянське суспільство, в розумінні останнього як суспільства, яке забезпечує максимально можливу свободу індивіда через визнання та захист прав людини, не виключаючи застосування у випадку їх порушення певних санкцій за допомогою примусової сили держави. 

Таким чином, суспільні цінності є більш усталеними з тієї точки зору, що їх зміна відбувається протягом довгого (у порівнянні з життям окремої особи) проміжку часу або у результаті певних соціальних потрясінь, порушення загального еволюційного розвитку суспільства. 

І основні підходи до розуміння прав людини ґрунтуються на визначенні їх через поняття можливостей, домагань або надбань людини. Найбільш точним і аргументованим є визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.

 

 

Природа прав людини заснована на подвійності, розумінні їх одночасно як певних невідчужуваних, природних властивостей індивіда та як міжнародних і національних стандартів, що закріплені у відповідному законодавстві, визнаються й гарантуються державою. Тому для подальшого розгляду прав у межах цієї роботи, необхідно зупинитися на головних підходах до розуміння права і прав людини зокрема. Видається, найбільшого значення тут набувають два з них - природно-правовий та позитивний; не можна також обійти увагою спроби їх поєднання, які ґрунтувалися, здебільшого, саме на правах людини.

Представники природного праворозуміння (Г. Радбрух, Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, П.І. Новгородцев та ін.) вбачали підстави природного права в цілому і прав людини зокрема у над позитивних, над законних началах. Незалежно від того, виводилися ці начала з божественної природи такого права, або