Ціннісний вимір прав людини

Зокрема, О. Ґьоффе визначає їх як «суб’єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина, незалежно від обставин» [234, c.248]. Інакше кажучи, визнання цих прав за кожним відбувається тільки на підставі їх належності індивіду як такому, без застосування критеріїв гідності й недостойності, наявності чи відсутності певних ознак. Таке визнання покликано запобігати ситуації, коли певна особа чи група людей можуть вважатися невартими ставлення до них як до рівних на підставі певних розрізнювальних характеристик, на кшталт національності, раси, громадянства та ін. 

Громадянство передбачає взаємні обов’язки держави і людини. Вони носять екстериторіальний характер, не залежать від знаходження громадянина за межами держави і припиняються тільки внаслідок втрати громадянства або виходу з нього. Особливістю несення таких обов’язків з боку держави можна вважати їх активний характер. На цьому необхідно зупинитися докладніше, оскільки це питання стосується саме виду правового зв’язку держави з громадянином.

Обов’язки держави, що мають пасивний характер, передбачають невтручання її у сферу реалізації прав і кореспондують правам людини, незалежно від розрізнювальних характеристик, у тому числі, громадянства. Приміром, право на свободу та особисту недоторканість захищає від посягань з боку держави, як громадянина, так іноземця, особу без громадянства, що знаходяться на території цієї держави. Звідси твердження, що права громадянина охоплюють сферу стосунків індивіда з державою, в якій він розраховує не тільки на обмеження своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави їх реалізації [168, с.97].

Обов’язки держави, що мають активний характер, кореспондують правам громадянина і виражають відповідальність держави перед особою. Наприклад, для забезпечення права громадян на соціальний захист у разі втрати працездатності проводяться відповідні виплати з бюджетних джерел, створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами тощо. 

Отже, права громадянина відрізняються від прав людини, по-перше, наявністю стійкого правового зв’язку їх носія (у вигляді громадянства або підданства) з певною державою і, по-друге, ступенем активності обов’язків держави стосовно власника таких прав. 

У зв’язку з визначенням поняття «право людини» потребує розгляду також поняття «обов’язку людини», яке, на відміну від права, ґрунтується не на можливій, а на належній діяльності індивіда. Звідси обов’язок розуміється як об’єктивно необхідна, належна поведінка людини [168, с.99]. Також визначається він через поняття вимоги, що дозволяє віднести до обов’язку не тільки вид та міру належної, але й такої, що вимагається, поведінки [221, с.490]. Видається, що значення належної поведінки набуває пасивний обов’язок стосовно власника прав (наприклад, не порушувати права власності), тоді як вимога підтримує активні обов’язки (наприклад, відшкодування шкоди у разі порушення права власності).

Необхідно відзначити, що будь-який обов’язок тісно пов’язаний з поняттям відповідальності, як у позитивному так і у негативному (ретроспективному) її розумінні. У першому випадку йдеться про позитивне, відповідальне ставлення до своїх обов’язків, виражається готовність до їх виконання. Г. Марсель визначив позитивну відповідальність таким чином: «людина стверджує себе як особистість тією мірою, в якій покладає на себе відповідальність за свої дії та висловлювання» [128, с.27]. Цей вид відповідальності і ставлення до обов’язків є переважним для громадянського суспільства та ідеалом для суспільств трансформаційних, у тому числі, українського. 

Друге значення відповідальності проявляється у випадку невиконання або неналежного виконання обов’язків стосовно носія прав. Так, невиконання обов’язку невтручання у особисте життя іншої людини, породжує відповідні обов’язки спростувати недостовірну або вилучити інформацію про цю людину, а також відшкодувати моральну та матеріальну шкоду, завдану збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої інформації. Такий вид обов’язків відповідає розумінню їх як іманентних обмежень свободи, несення певних тягарів тощо [43, c.210].

Особливої уваги заслуговує класифікація прав за ступенем абстракції, проведена Р. Дворкіним. Відмінність між абстрактними і конкретними правами полягає у такому: абстрактне право є загальною політичною метою, у викладі якої не вказано, як цю загальну мету слід звужувати стосовно інших політичних цілей і які компроміси можливі щодо неї за конкретних обставин. Конкретні права - це права визначеної ваги, що вони мають стосовно інших політичних цілей за конкретних обставин [55, c.142-143]. Відповідно до цього розподілу абстрактним є, наприклад, право на свободу слова, а конкретним право окремої особи на захист честі й гідності у випадку, якщо у засобах масової інформації публікуються певні відомості відносно неї. На практиці ці два види прав співвідносяться як загальна і спеціальна норми права і, відповідно, у випадку їх зіткнення діє те право, що являє собою уточнення загального правила або вилучення з нього. Приміром, у ч. 1 ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ч. 4 ст. 41 наголошує на непорушності приватної власності. Це загальне правило і абстрактне право. У той же час, ч. 1 ст. 404 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. N 435-IV встановлює право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо [236]. 

Тому абстрактні права стають аргументами для обстоювання конкретних прав, проте заявка на конкретне право є більш переконливою, ніж будь-яка заявка на абстрактне право, що його підтримує [55,