Державне регулювання сільського господарства

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення на продукти харчування, сировину й продовольство рослинного і тваринного походження.

Потреба та особливості державного впливу на АПК визначаються низкою об’єктивних чинників:

Зупинимося на деяких з них.

Перша. Цивілізовані країни прагнуть забезпечити добробут свого народу, перетворити продовольчий сектор на життєздатну і процвітаючу галузь економіки, розуміючи, що продукти харчування складають щонайпершу потребу людини. Від кількості і якості споживаних продуктів харчування залежать здоров'я нації і її інтелект. Тривалість життя людини знаходиться в прямій залежності від кількості спожитих білків, в першу чергу, тваринного походження.

За роки необдуманих реформ харчування значної частини нашого населення різко погіршало, що серйозним чином позначилося на здоров'ї і тривалості життя. Для того, щоб забезпечити відтворення народонаселення в країні, а це сьогодні головний параметр стійкого розвитку, потрібно, в першу чергу, звернути увагу на підвищення рівня і якості його харчування.

Друга. У розвинених країнах має місце значний надлишок сільськогосподарської продукції, тобто перевага пропозиції над попитом, що вимагає втручання держави в ціноутворення з метою забезпечення більш менш стабільних цін, сприятливого режиму торгівлі, оподаткування. Інакше коливання цін досягнуть значних розмірів, що приведе до циклічності виробництва, кризи. Коли ціни підвищуються, виробництво збільшується, при зниженні цін воно скорочується. Наприклад, при зниженні цін нижче гарантованого рівня товарно-кредитна корпорація США спускає надлишки продукції, а при їх підвищенні – викидає на ринок, тобто проводить товарну інтервенцію. Словом, уряд західних країн в результаті умілого використання кредитно-фінансової цінової і податкової політики, а також субсидій впливають на рівень виробництва продовольства, зайнятість, інфляцію.

В Україні відбуваються зворотні процеси. Імпорт продовольства наближається до 40% загального товарообігу і продовжує збільшуватися швидкими темпами. Країна давно переступила поріг продовольчої безпеки. Без жорсткого регулювання зовнішньоекономічної діяльності з боку держави країна може опинитися в надзвичайно скрутному становищі.

Третя. В умовах технічного прогресу і інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, з одного боку, з'являється значна потреба в капіталі, з іншої – наголошується відносно низька його фондовіддача, що пояснюється специфікою галузі: сезонністю робіт, різноманіттям форм діяльності, вельми коротким за тривалістю терміном використання техніки протягом року. Це свідчить про те, що сільськогосподарське виробництво є більш капіталомісткою галуззю в порівнянні з іншими галузями народного господарства.

У сільському господарстві США, наприклад, при 2, 5% зайнятих зосереджено 14% всіх фондів країни, а додана вартість на одного працівника сільського господарства на 60% менше, ніж в економіці країни в цілому. І це зрозуміло. Якщо в промисловості устаткування використовується 1-2 робочих зміни щодня, то посівні і грунтообробні машини – лише 10-15 днів в рік, прибиральні комбайни – 20-30 днів, засоби механізації на тваринницьких фермах – не більше 4 годин в добу. Причому фермерові потрібно декілька видів тракторів, плугів, сівалок, іншої техніки. Просторова розосередженість сільськогосподарського виробництва вимагає великих вкладень в землю. Все це приводить до вищого рівня органічного складу капіталу, чим в промисловості. В той же час через об'єктивні причини і характер виробництва рентабельність виробництва і продуктивність праці в сільському господарстві нижчі, ніж в інших галузях. Словом, існує об'єктивний економічний закон, згідно якому капітал в сільському господарстві повинен бути значно вище, ніж в промисловості.

За допомогою ринку цю проблему не вирішити. До того ж в сільському господарстві різниця між витратами і отриманням продукції досягає в рослинництві – 10-12 місяців, а в тваринництві – 2 роки і більш. У таких умовах сільське господарство не може конкурувати з іншими галузями народного господарства, і в цивілізованих країнах це розуміють. Тому уряди розвинених країн йдуть на пряме втручання у виробництво.

Четверта. Розвинені країни відносяться до сільського господарства не тільки як до галузі, що виробляє продукти харчування. Адже сільське господарство – особлива галузь, пов'язана зі всіма сферами економічної діяльності. Економіка цієї галузі визначає умови життя в сільській місцевості, є гарантом функціонування місця існування, збереження природного середовища. Невипадково в країнах, де сільське господарство функціонує ефективно, де є гостра проблема реалізації надлишку продовольства, держава продовжує надавати аграрній сфері істотну фінансову допомогу, вирівнювати рівні доходів фермерів з іншими категоріями населення. Така політика підтримки полягає не тільки в субсидуванні виробництва продовольства (за допомогою квот, високих закупівельних цін, кредитів тощо), але і в збереженні місцевості і природного середовища, ландшафту, екології, закріпленні населення в історичних житлах, потриманню традиційного способу життя. Нарешті, це середовище, де ще зберігаються в живому вигляді народні традиції, де життя вписане в історично освоєний ландшафт, це сховище основ духовності і моральності.

Не дивлячись на те, що механізм державної підтримки галузі є надзвичайно дорогим, уряди цивілізованих країн розуміють, що безконтрольність дії ринкової стихії в сільському господарстві неприйнятна, вона привела б до значніших втрат.

П'ята. Ефективність сільськогосподарського виробництва в значній мірі залежить від природних і кліматичних умов, строків посіву і збирання врожаю. Нерідко засуха, дощі, бурі, інші негативні явища зводять нанівець працю селян протягом всього року. У сприятливі роки збільшуються валові збори рослинницької продукції, з'являється надлишок пропозиції над попитом, різко знижуються ціни, що