Діяння як предмет правового регулювання в сімейному праві

Не має статусу юридичного факту у вітчизняній правовій системі церковний обряд шлюбу – він не тягне жодних правових наслідків. Ще раз підкреслимо – вирішення цього питання залишається сферою вільного розсуду держави, а тому окремі світські держави можуть визнавати за шлюбами, укладеними за релігійним обрядом, офіційний статус. (У вітчизняній юридичній літературі з цього приводу лунають різні пропозиції. Так, наприклад, вказується, що особи, які після вінчання спільно проживають без реєстрації шлюбу, мають статус сім’ї, але на мають правового статусу подружжя. У зв’язку з цим окремі автори пропонують поєднати цивільний і релігійний шлюб: подружжя укладає релігійний шлюб, отримує свідоцтво єдиного встановленого зразка і подає його до органу реєстрації актів цивільного стану, працівники якого вносять запис до Єдиного державного реєстру [9, с. 142]).

Складнощі виникають і тоді, коли різні правопорядки по-різному кваліфікують одні й ті самі життєві обставини й надають їм різної юридичної значущості. Йдеться, зокрема, про відносини, врегулювання яких відбувається відповідно до міжнародного приватного права. Наведемо приклад, з яким довелося мати справу вітчизняній судовій системі. Так, згідно з ч. 1 ст. 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» шлюб між громадянами України, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Між сторонами справи в Ірландії було укладено церковний шлюб, за який у цій країні визнається таке саме юридичне значення, як і за шлюбом, укладеним за цивільною процедурою. Відповідно, суд, вирішуючи питання, чи є такий шлюб дійсним, має встановити, чи не було наявним те чи інше порушення, передбачене ст. ст. 22, 24-26 Сімейного кодексу України (сторони досягли шлюбного віку, одношлюбність, вільна згода сторін тощо), однак не може не визнати шлюб лише через те, що його було укладено за церковним обрядом (див. ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року у справі № 6-33224св11).

На сьогодні для багатьох суспільств набуває актуальності питання щодо визнання чи, навпаки, невизнання, юридичної значущості за намірами одностатевих пар створювати сім’ї [10, с. 121]. Без такого визнання відповідні наміри й навіть поведінка у вигляді спільного проживання, спільного ведення домашнього господарства тощо не отримують статусу юридичного факту й не можуть виступити підставою для виникнення сімейних правовідносин: вони – поза сферою правового регулювання. Крім того, значний вплив на окреслення сфери правового регулювання, а отже – і кола юридичних фактів, що до неї потрапляють, мають історичні особливості розвитку того чи іншого суспільства. Наприклад, для США, на відміну від України, як вже зазначалося, є актуальним питання щодо укладення шлюбів між особами різної раси.

Отже, сфера впливу права залежить від волі суспільства, що визначає коло суспільних відносин, які є предметом правового регулювання. Ця воля має ґрунтуватися на безумовному визнанні невід’ємних прав і свобод людини як вищої цінності, на поступовому обмеженні сфери дії правових норм з урахуванням цих прав. Одними з перших, хто вивчав проблему межі правового регулювання, були прихильники природно-правових поглядів. Вони проголошували тезу, згідно з якою позитивне право має ґрунтуватися на праві природному, відповідати йому, не порушувати його і не виходити за його межі. Мірилом тут, на їхню думку, мають бути саме природні, невідчужувані права людини, виражені в праві, що «завжди мало тенденцію переходити за свої межі. Держава хоче бути тоталітарною» [11, с. 22]. Правовий вплив має забезпечувати розумне, ефективне і доцільне для суспільства регулювання суспільних відносин, на основі визнання людини, як вищої цінності. Ця позиція в останній час знаходить усе більше число прихильників серед учених.

І ще один момент, який ми маємо обов’язково враховувати: сімейне право особливо яскраво демонструє небезпечність проведення строгої межі між необхідністю правового втручання до сфери публічних відносин і потребою невтручання у приватне життя. Справа в тому, що держава не може не втручатися до певних аспектів приватного життя, оскільки інакше, без такого втручання, буде порушено status quo між учасниками відповідних відносин. Йдеться про певні вразливі соціальні групи, які через об’єктивні причини (неповноліття) або через існуючі в суспільстві стереотипи (перш за все, за ознакою статі [12, с. 447]), без підтримки з боку права не зможуть бути рівноправними учасниками правовідносин [13, р. 2]. Таким чином, невтручання держави, залишення поза сферою правового регулювання певних проявів поведінки, призводить до порушення прав окремих учасників сімейних відносин. Прикладом може слугувати проблема домашнього насильства. Таке насильство