Допоміжні історичні дисципліни в польщі (1988-2015 рр.)

 

Таким чином, констатуємо виразну та міцну основу для подальшого розвитку наук джерелознавчого циклу. Ідеться про дидактичну базу.

На спеціалізованих кафедрах, у закладах наявні власні бібліотеки, архіви. Важлива їх складова – копії середньовічних грамот, печаток, монет, медалей. Формування власного архіву вивищує статус установи, її академічні можливості, значення у збереженні джерел, культурної спадщини. Така самодостатність науково-освітніх осередків є основою формування та існування наукових шкіл . Наступна особливість полягає в поєднанні в університетах курсів допоміжних історичних дисциплін із медієвістикою, що видається цілком природним явищем, адже критика джерела розпочалася у середньовіччі на основі середньовічних документів. У сфрагістиці помітна відсутність досліджень на полі православної, греко-католицької, мусульманської сигілографії. Засвідчуємо лише поодинокі спроби в лютеранській, юдейській сфрагістиці. На тлі столітніх традицій дослідження генеалогії та геральдики привілейованих соціальних груп надто слабку увагу приділено селянській, козацькій генеалогії . У провідних наукових часописах не так часто зустрічаємо рецензії та огляди праць із допоміжних історичних дисциплін, які вийшли за останні десятиліття в нашій країні. Натомість близько 90% рецензій стосуються німецьких, австрійських, чеських, французьких видань, тобто тих історіографічних шкіл, які були провідними для польських істориків у методологічному контексті. Характерна ознака та сильна сторона в оприлюдненні результатів студій полягає в існуванні видавництва <ФЮ», яке спеціалізується саме на публікаціях із ділянки допоміжних історичних дисциплін.

Простежується виразний погляд на допоміжні історичні дисципліни в європейському та світовому вимірах. Будь-яка дисципліна розглядається крізь призму європейського доробку, зокрема французької та німецької історіографій. Польські історики публікували й публікують результати своїх досліджень іншими мовами. Є спроби дивитися на допоміжні історичні дисципліни під кутом зору суспільствознавчих наук. Почасти така позиція в польській історіографії може бути виправдана новими завданнями, які стоять перед цими дисциплінами. Але у цьому контексті, очевидно, слід розглядати спроби нівелювати допоміжні історичні дисципліни в рамках гуманітарних та історичних дисциплін, арґументуючи це певним «консерватизмом» допоміжних історичних дисциплін, «вузькістю їх горизонтів» та інформативного потенціалу, що начебто не конвертується у практичний вимір сучасних потреб вищої школи, яка, мовляв, має орієнтуватися на динамічне, еластичне, споживацьке модерне суспільство .

Як видається, немає серйозних спроб переглянути номенклатуру поняття «допоміжні історичні дисципліни» та замінити її іншою . У своїх сфрагістичних, геральдичних студіях польські історики широко послуговуються дослідницькими інструментами, апробованими західною історіографією. Зокрема широко застосовується методика «довгого тривання» французького історика Ф. Броделя . Дослідження дисциплін джерелознавчого циклу в польській історіографії базувалися та базуються на методології, опрацьованій у західній позитивістській парадигмі. Характерна ознака польських історичних студій полягає у знайомстві фахівців із методами одного з найпотужніших джерелознавчих осередків – французької Школи хартій (заснована 1821 р.), яка ставила за мету оволодіння вмінням опрацьовувати писемні джерела та відповідні інструменти наукової критики. Часопис «Bibliothèque de l’École des Chartes» можна знайти у провідних наукових бібліотеках Польщі.

З’явилося твердження щодо співпраці «декількох груп наук, які допомагають у роботі історика: класичних допоміжних історичних наук (екологія, географія, антропологія, біологія), але також і тих, що подають цінні постулати та способи дій» . Тобто не лише історичних, але природничих, медичних, біологічних, психологічних, вивчати допоміжні історичні дисципліни під кутом зору їхніх комунікативних (із проекцією на семіотику) можливостей про суспільство, людину, інтерперсональні контакти (позавербальні структури суспільної комунікації ), у вимірі модулів: картографія з історією, географією, гідрографією, топонімікою; історична демографія з історією медицини, епідеміологією, статистикою; генеалогія з генетикою та демографією . Метою такого підходу має бути пізнання умов життя людини в минулому в їх часовому, просторовому, культурному, соціальному розмаїтті . Такий методологічний ключ також мотивований новими напрямами у світовій гуманістиці. Вершиною нової історіософії, як прокламують її апологети, є не лише вивчення діянь людини як homo sapiens, але як homo empathicus, котра за нових екологічних, промислових, інформаційних, біологічних викликів XXI ст. здатна бути співчутливою, вразливою до інших (окрім людських) форм буття та життя . Разом із тим такий напрям має ідеологічний характер – у контексті ґлобалізації, лібералізму сприяти зміні акцентів від історії пам’яті до науки про людину (суспільні науки). Мета такої маніпуляції, як стверджують представники цього напряму, полягає у створенні суспільства без ґлобальних етнічних конфліктів. Отже у студіях із відтинку допоміжних історичних дисциплін виразно помітно відхід від позитивізму «у чистому вигляді» до методів культурної, історичної антропології, семіотики; спроба розглядати кожну дисципліну та її джерела в модулях з іншими суміжними ділянками знань. І в підсумку – інтердисциплінарний підхід до вивчення проблем.

Новий виток у розвитку допоміжних історичних дисциплін у польській історіографії із новими методологічними пропозиціями, запозиченими у північноамериканської гуманістики (з її сильними акцентами на таких суспільних науках, як психологія та соціологія), на базі позитивістських традицій слугує глибшому розумінню історії культури, мистецтва, історії, виявленню не лише того, «як було насправді» (за Л. фон Ранке), але й спробам осмислення того, що залишається у сфері уяви, ідеї, ментальності. Тобто тих суспільних структур свідомості броделівського «довгого тривання», які так складно артикулювати та простежити без галузей знань, які ми називаємо допоміжними історичними дисциплінами.

Warszawa, 2013. – S. 221-274 (авторка тут пише про біоісторію, історію природного середовища постгуманістичну та багаторідну історію). Укр. версію див. : Доманська Е. Куди прямує сучасна гуманітаристика // Український гуманітарний огляд. – Вип. 16/17. – К., 2012. – С. 116-131. У цьому ключі написано працю К. Пом’яна «Історія сьогодні» (див. : Historia – dzis // Przeglqd Polityczny. – 2011. – №106. – S. 3-15). Однак сучасні представники цього напряму, як-от Е. Доманська, чомусь забувають, що питання біології у вивченні людської психонатури, моделей поведінки лише у ХХ ст. аналізували соціологи (див. : Еліас Н. Процес цивілізації: Соціогенетичні і психогенетичні дослідження. – Т. 1-2. – К., 2003) та філософи (див. : Берґсон А. Творча еволюція. – К., 2011). Такі «відкриття» постмодерністів чи постпостмодерністів без узяття до уваги досягнень попередніх поколінь виглядають щонайменше науково несумлінними, а назагал небезпечними для держав із понівеченою історичною пам’яттю, для яких «заміна» історичної пам’яті на емпатію призведе до розмиття та знищення їхньої культури. Ґлобальна ж безконфліктна зона можлива не за допомогою накинення лібералізму, а внаслідок загоєння ран історичної пам’яті.